"Пишаюся дітьми"

– Сама я маньківська і батьки мої теж, – починає свою розповідь Л.А. Заболотна. – Закінчила восьмирічку і одразу вийшла заміж.
Працювала в будівельній і городній бригадах, 14 років – на свинофермі, деякий час – кухарем у школі.
Про роботу та про себе Людмила Андріївна говорила скромно, небагатослівно, але коли мова зайшла про дітей, жінка одразу пожвавішала, слова її випливали з глибини душі. Про кожну із своїх дочок Л.А. Заболотна говорила з гордістю і любов’ю.
Найстарша Світлана Савченко закінчила Дніпропетровський металургійний технікум, вийшла заміж і мешкає в Крушинівці, працює в магазині. Катерина, Марія і Галина теж недалеко – у Шумилові: Катерина викладає українську мову та літературу в тамтешній школі, Галина розносить пошту, а Марія вдома по господарству. Найдальше – у Війтівці – Тетяна. Вони з чоловіком Петром орендують землю, мають техніку. Побудували хату у Війтівці, як і Марія з Олександром у Шумилові. Біля матері наймолодша Валентина з чоловіком Сергієм та дітьми Ярославом і Настею, які вже ходять до школи.
– Були одні дівчата, а тепер є й хлопці – шість зятів, – посміхаючись, каже Людмила Андріївна. – А ще маю вісім онуків – чотири дівчинки і чотири хлопчики. Я пишаюся своїми дітьми, та й люди їх хвалять. Вчилися діти добре, доглядала їх, як могла, виховувала.
Варто сказати про те, що чоловік Л.А. Заболотної вже 13 років, як помер. У той час лише найстарша була заміжня. Тож Людмилі Андріївні нелегко було одній давати всім раду. На підтримку звідкись особливо не сподівалась, розраховувала на власні сили.
Діти, зростаючи, потроху допомагали. Кожна мала якісь обов’язки.
– Жили ми дружно, – продовжує Л.А. Заболотна. – Дякувати Богу, всі мають свої куточки. Як почну згадувати – наче казка. У нинішній час шестеро дітей піднімати, виховувати набагато важче, ніж тоді.
Ні на що не скаржилася мати-героїня, однак відомо, що хоч указ про присвоєння почесного звання є, але відповідного посвідчення їй досі не вручили, не кажучи вже про одноразову грошову винагороду. До речі, Людмилу Андріївну нагороджено й медалями материнства І та ІІ ступенів.
Найбільша втіха для матері – коли діти та онуки з’їжджаються на якесь свято. Тоді серце жінки переповнюється радістю, вона відчуває себе безмежно щасливою.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ