У житті Володимира Михайловича далі знову були сільські школи – спочатку Устянська, а потім – Великокиріївська, де став директором.
Пішов туди, хоч було непросто, бо звідти завжди надходили різні скарги. Та через деякий час одна із підбурювачів спокою сказала йому: «Чомусь на вас не можу скаржитись». Це була не просто перемога, це означало, що директор зайняв чітку і тверду позицію. З часом у колективі запанував нормальний, спокійний і творчий мікроклімат. Самого ж керівника запросили в райком партії – спочатку на посаду інструктора, далі став завідувачем відділу. Що б там не говорили, а до підбору кадрів тоді ставилися дуже серйозно. І, як правило, брали на відповідальні посади людей, перевірених на їхній основній роботі.
Минув час, який розставив все на свої місця, і В.М. Ковальський вже сімнадцять років очолює другу міську школу, яку ще й досі за звичкою називають Пилипонівською.
Навіть розповідь про директорські будні займе чимало місця, а все потрібно ж робити: і дбати про навчання та виховання дітей, і потурбуватися про господарські проблеми. Бо приміщення старі, тож там десь підлога прогнила, там грубки не гріють, а ще ж треба вапна дістати, подбати про ремонти… При всьому цьому потрібно залишатися директором, бути прикладом толерантності та інтелігентності.
Зрештою, він таким і є: скромним, небагатослівним, ніколи не підвищує голосу.
Коли ми запитали у його дружини Світлани Іванівни, яка найбільш помітна негативна риса в чоловіка, то вона сказала: «Не вміє сваритися».
Адже сама вона трохи гарячкувата, а він у будь-якій ситуації залишається спокійним. Напевно, Бог так і поєднав дві протилежності. І вже тридцять три роки вони разом. Виростили двох синів – Юрія та Ігоря, до речі, перший, який вже закінчив історичний факультет, вдався характером у батька, другий – випускник сільгоспакадемії – в маму.
Володимир Михайлович належить до тих людей, які, сучасною мовою кажучи, не вміють себе піарити – він все зробить, і при цьому для нього головним залишиться результат, а не те, хто і що про це скаже.
Не помилимося, коли скажемо, що школа номер два має свій особливий стиль.
Діти тут виховані, культурні, розумні – звичайно, це наслідок щоденної педагогічної праці і вчителів, і директора, і батьків. Не випадково останнім часом збільшилася кількість призерів предметних олімпіад, а школі вручено грамоту за створення сприятливих умов для розвитку творчих та інтелектуальних здібностей учнів.
Особливістю школи є й те, що тут зібрано чималий етнографічний матеріал про старообрядницьке село Пилипонівку, поглиблено вивчають творчість нашого земляка Василя Думанського.
У директора школи вистачає турбот завжди. Навіть під час відпустки. Та все ж має він і свою віддушину – спорт, любить футбол.
Так у щоденних турботах на його життєвому календарі з’явилася солідна цифра – п’ятдесят п’ять. Це не просто дата, це оцінки, які поставило директору школи саме життя.
Оцінки вагомі і об’єктивні. Тож нам залишається приєднатися до них і побажати Володимиру Михайловичу залишатися таким же і далі. З роси і води на довгі літа!
Юлія ПЕНЗЮР, Федір ШЕВЧУК.
