На знімку: І. П. Сухоребрий з найменшими внуками.
– Ліс – то найперші мої життєві враження. Мені, маленькому хлопчині, було цікаво все – і як ростуть дерева, і які тут є звірі, і що ж там є – у глибині лісу, який не просто ховав свої таємниці, а манив до себе. Буває, дивишся здалеку на дерево, що його огортає своїм подихом вітер, а воно раптом міняє колір листя із зеленого на голубий, потім навпаки. Мені ж цікаво: чому це так відбувається.
Вже потім дізнався, що дерево те – осика, листочки якої мають різне забарвлення з двох боків. Таких прикладів пізнання таємниць природи можу навести чимало. Підростаючи, я все більше й більше вростав душею в ліс. Ще не ходив до школи, а вже вмів ставити клеймо, коли лісники проводили облік.
Після закінчення школи, не вступивши з першого разу до академії на лісотехнічний факультет, Сухоребрий став робітником Сумівського лісництва, відслужив два роки в армії. Повернувшись, знову вступав туди ж, тільки цього разу на заочне відділення. Склав іспити так, що могли зарахувати й на стаціонар, але не захотів. Бо зрозумів, що вже не зможе надовго залишити стихію, в якій почувався, як риба у воді.
Без відриву від роботи закінчив академію, працював майстром лісових культур, техніком-лісоводом, помічником лісничого у Цибулівці Тростянецького району, Сумівці Бершадського, лісничим у Бритавці Чечельницького.
Для нього не мало значення, де працювати і на якій посаді, головне, щоб робота була пов’язана з лісом. Лісничим у Бритавці став у неповних двадцять п’ять років. У колективі – вісімдесят працівників, з них п’ятнадцять лісників. А лісу – майже шість тисяч гектарів. Почав молодий лісничий з будівництва дороги, облаштування лісових кордонів, спорудження цеху по переробці деревини. Головним же у своїй роботі вважав налаштування людей на досягнення максимальних результатів. І обов’язково – створення нових насаджень.
У пам’ятному 1980 році став головним лісничим Бершадського держлісгоспу. Нова посада – нові обов’язки. Відповідав за ведення лісового господарства по всьому підприємству на території трьох адміністративних районів. З головою поринув у роботу.
Через вісім років він став керівником. Це величезна відповідальність за себе і за колектив. Час був непростий.
Негативні явища в економіці не могли не позначитися й на держлісгоспові. У 1991 році від нього від’єдналися три лісництва, які утворили окремий Чечельницький держлісгосп.
Основна матеріальна база залишилася на території сусіднього району. Тож бершадцям після роз’єднання довелося починати майже з нуля.
Та ні директор, ні колектив не нарікали на долю. Одразу взялися за будівництво. Хоч як важко було, побудували лісосклад на станції Генріхівка, цехи по переробці деревини в Ободівці та Бершаді, ремонтно-механічну майстерню, споруджували об’єкти соціальної сфери… При всьому цьому на першому місці залишалися насадження молодих лісів і підготовка кваліфікованих кадрів.
Згодом стежина долі знову повернула Івана Петровича на посаду головного лісничого, а колектив очолив молодий, але вже досвідчений Микола Краснеєв. Напрочуд вдалим був їхній тандем – поєднання молодості і досвіду, розуміння один одного з півслова. А головне – однакова відданість справі.
За станом здоров’я Іван Петрович раніше пішов на пенсію.
Проживаючи у рідному селі, він не може залишатися байдужим до справ місцевого лісництва, а також лісництва шкільного. Без участі Івана Петровича не проходить жоден етап акції «Майбутнє лісу – в твоїх руках», він зробив поклінні хрести при в’їздах у Сумівку. Нинішнього року разом зі школярами обсадили калиною та плодовими деревами славнозвісне Макарове джерело.
Присадибна ділянка Сухоребрих нагадує дендропарк, де ростуть майже сто порід різних дерев і кущів, квіти, лікарські рослини. Іван Петрович тут розкошує душею, про кожне дерево розповідає так, ніби це жива істота.
Та найбільшим багатством Івана Петровича і Надії Федорівни (усе життя працювала медсестрою) є п’ятеро внуків.
У старшої дочки Тетяни, викладача Вінницького педагогічного коледжу, двоє синів.
Іван навчається у будівельному технікумі, Ярослав перейшов у четвертий клас. А молодша Олена, лікар за фахом, подарувала дідусеві й бабусі аж трьох внучат – Іллю і двійнят Богданка і Софійку. Ціле літо вони перебувають у селі, тож Іван Петрович на деякий час відклав роботу над книгою про рідне село.
Ветеран з гордістю розповідає про своїх вихованців і наступників. Головним лісничим нині працює Володимир Сташенко, лісничим у Бритавці – Микола Шевченко, помічником лісничого у Сумівці – його брат Василь. Син нинішнього лісничого Сумівського лісництва Анатолія Гуза теж здобув фах лісівника. Усі вони вийшли на життєву дорогу ще в школі, де вже майже сорок років діє шкільне лісництво. До речі, і зять Сухоребрих Ігор (чоловік Олени) теж працює у галузі – він інженер лісового господарства в державному агентстві лісових ресурсів.
На запитання, скільки він особисто посадив дерев і скільки це зроблено за його участю, Іван Петрович відповів: – За моїми підрахунками, лісових культур за моєю участю і мною особисто посаджено на площі 3865 гектарів.
Це кожне четверте дерево у лісгоспі. Вирощено близько сорока мільйонів посадкового матеріалу у розсадниках.
Сьогодні невтомному ветеранові виповнюється шістдесят. Тож побажаймо йому залишатися таким же, яким він є – відкритим душею, щирим і усміхненим. А на додачу ще й здоров’я, радості від рідних, насамперед від дорогих онучат, творчих здобутків на краєзнавчій ниві і високих урожаїв з власного дендропарку.
З роси і води Вам, Іване Петровичу!
Федір ШЕВЧУК, с. Сумівка
