На Бершадщину після Могилів-Подільського медучилища вона приїхала ще у 1968 році. Тоді у неї був вибір – Бирлівка або Тирлівка.
Але не заперечувала, як направили у Бирлівку.
Першим розповів їй про це село колишній працівник сільської ради, з яким випадково зустрілася, повертаючись додому, щоб через місяць знову повернутися вже акушеркою.
Так з тих пір, а це вже майже 44 роки, і працює на одному місці.
Невдовзі після неї прийшов на роботу і молодий фельдшер, який і став її судженим. З тих пір, розповідала Галина Петрівна, стукають постійно у їхні вікна, часто посеред ночі, як тільки комусь потрібна допомога – її або чоловіка. Тепер хоч підвозять, а колись по бездоріжжю, багнюці, бувало, поки туди і назад, то вже й на досвіток береться.
Щоправда, тоді у Бирлівці був колгоспний пологовий будинок, народжувалося щороку по шіст десят дітей. Торік у Бирлівці їх народилося 26, і вважається це багато, порівнюючи з іншими селами.
Чому саме пов’язала життя з медициною? На це вона відповіла, що професія могла передатися їй у спадок. Бо бабкою-бранкою, як колись казали, була її прабабуся, роди приймала також її бабуся, тітка теж була обізнаною у медицині. Тепер, їй здається, що в іншій професії себе навіть не може уявити.
Перше народження дитини – 28 квітня 1968 року, стало для неї своєрідним бойовим хрещенням на посаді.
Жила тоді на квартирі у санітарки. Коли повідомили, що терміново потрібна її допомога, руки почали тремтіти, зізнається, ще тоді, коли навпростець бігла через городи. Але все минулося нормально, що і додало впевненості. Велику роль, згадує Галина Петрівна, відіграло те, що закінчила саме акушерське відділення.
А тоді його випускники виконували роль, яку тепер виконують при народженні дитини лікарі.
А скільки разів народжувалися тоді діти дома. Коли у Бирлівці закрили пологовий будинок, жінки взагалі не хотіли їхати народжувати у райцентр. До того ж підводою не так просто було таких везти, а швидкої допомоги не було.
Тож не раз доводилося приймати немовлят не тільки дома, а і в дорозі.
Тепер відповідальність хоч і не менша, а працювати стало комфортніше, під руками є все необхідне. Чого тільки варті швидка допомога чи мобільний зв’язок.
А чужий біль, особливо у складних ситуаціях, відгукується болем і в душах медпрацівників. Пригадала, як одного разу, працюючи на городі, почула гамір з вулиці.
Дитину, яка втопилася, тоді витягли з води, але вже запізно. Робила тоді їй штучне дихання, аж поки приїхала швидка допомога і констатувала смерть. Знала про це до її приїзду і вона сама, але ніяк не зважувалася сказати матері, що нічим вже не може допомогти.
Є, за її словами, і ще один з аспектів щодо її професії. Колись не було доріг, транспорту, умови були гіршими, а дітей народжувалося більше та ще й здоровішими. На сьогодні ж нібито нічого не бракує, а от дітей стає все менше, та ще й проблем з ними додається. На думку Галини Петрівни – раніше народжувалися міцнішими, витривалішими, бо спрацьовував природній відбір: від здорових батьків народжувалися і здорові діти. Тепер же як може народити здорове дитя мати, яка сама все життя хворіє? І неабияку роль тут відіграє все – від здорового способу життя, до звичайнісінького харчування. Відколи харчуємося, що іноді і самі не знаємо чим, почастішали гіпертонія, ожиріння, інші проблеми.
Якщо раніше діти народжувалися часто вагою 2,5-2,8 кілограма, то тепер по 3,5-3,8 кілограма і більше. А це ж і народжувати важче, і дитина може травмуватися, яка потім сама стає матір’ю. А чого варта екологія. Тож чимало уваги приділяє роз’яснювальній роботі, профілактиці.
Їм, медичним працівникам, взагалі доводиться все життя бути напоготові, що не може не залишати слід на особистому здоров’ї, сім’ї. У селі кажуть, що бували моменти, коли у Галини Петрівни на обійсті хвіртка не зачинялася, викликали як не її, то чоловіка.
І хто знає, чи саме не тому їхні син і дочка здобули вищу освіту, не пов'язану вже з медициною.
Та, незважаючи на зайнятість, у Галини Петрівни знаходиться час ще й на громадську роботу. Скільки разів обиралася депутатом сільської ради вже не може і порахувати. А от сільський голова І.Д. Прудченко відгукується про неї не просто, як про активного депутата, а ще й запевняв, що це взагалі людина з великої букви.
Галина Петрівна могла б перебувати вже на заслуженому відпочинку, але навіть не може уявити, чим займатиметься, якщо не вийде на роботу.
Словом, її професія виявилася на все життя. «Поки зможу ходити і говорити, – усміхалася Галина Петрівна, – доведеться допомагати людям, і я буду це робити».
Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
