Вишиває всі свідомі роки свого життя. Зараз, правда, у її 58 літ, тільки зір трішки підводить. Людину запам’ятовують найчастіше за її діяльністю, і її знають у Малій Киріївці як тітоньку Люсю-вишивальницю.
Захоплення цим умінням передавалося в їхньому роду по жіночій лінії. Ще бабуся вишивала на замовлення сорочки та рушники. Це був і заробіток, і виживання, і спосіб відвести душу. Розповідає, що колись дуже бідно жили.
Вишивка рятувала сім’ю та приносила у родинну скарбничку хоч якість кошти. Знає вона, що таке кирзові чоботи та торбинка, яку мати пошила з клаптика непотрібної матерії. Носила її, аж поки тато не привіз новий портфелик. Вистачило його на всі роки навчання.
Від бабусі ремесло перейшло до доні – матері Людмили Федорівни. Мама постійно хворіла і не могла займатися важкою сільською фізичною працею, от і зосередилась на вишиванні. То була не тільки робота, а й розрада.
Вишивати не кожному до душі і не кожному Богом дано.
Не всі зможуть довго гратися навіть над маленькою серветкою. А Людмилі Федорівні тільки голку в руки дай і розроблений малюнок – вона прикрасить кольоровим мереживом біле полотно так, що очей не відведеш. На одну картину йде місяць, якщо тільки й те робити, що вишивати. А Людмила ще і господарство має, внуків, яких потрібно виховувати.
Запрошували Людмилу Федорівну і до Малокиріївської школи розповісти учням про таємниці мистецтва вишивки.
Приходила, приносила свої полотна, не робила ніяких секретів із свого захоплення.
Неодноразово виставлялись її роботи у місцевому клубі.
Виконувала і замовлення, але віддавала свої роботи людям за спасибі. Одягнула у вишиті сорочки і дітей та внуків. Прикрашають її роботи стіни не тільки осель у рідному селі, а навіть у Казахстані.
На 125-ліття від дня народження Лесі Українки вишила портрет української поетеси.
Є у неї і Франко, і Шевченко – генії української літератури.
Вишиває також ікони.
Добре, що не перевелись ще майстрині української вишивки. І Людмила Федорівна Луцько тому приклад. Це заняття для неї не робота і не заробіток. Це захоплення і улюблена справа, яка збагачує не матеріально, а духовно.
Ірина МАЛІЦЬКА
