А доля в мого односельчанина-однофамільця непроста. У сім’ї Семена та Ганни Рудиків він був другою дитиною, родина жила найбідніше у селі. Мати з дитинства була глухою.
Рано помер батько, сестра вийшла заміж і перебралась жити на інший край села. Залишився Дмитро вдвох з мамою. Щоб якось вижити за кусок хліба, допомагав односельцям. Потім пішов пасти колгоспну череду.
Дояркою в той час працювала Софія Німчук, яка теж була з бідної сім’ї. Крадькома Софія давала йому молока, ділилась кусочком малая.
Згодом вони побрались. Сім’я жила роботою і надією на кращі часи, однак краще не ставало – померла мати, діточок Бог не дав, згодом важко захворіла і пішла з життя дружина.
Пройшов час, і Дмитро зійшовся жити із сестрою покійної дружини Іриною. Але і тут з дітками не склалось, тож доживають віку в самотності.
Його я часто бачу, коли долає вже звичний для нього шлях з домівки до магазину за хлібом, у лікарню чи аптеку. І щороку цей шлях стає довшим. Чоловік виглядає набагато старшим своїх літ, стареча, згорблена постать.
Однак мені доводилось бачити зовсім іншого Дмитра. Коли він їхав селом, сусідським полем. Розправлені плечі, очі сяють, шапка набік, віжки натягнуті, кінь, відчуваючи вмілого, справжнього майстра своєї справи, теж показує свій норов, високо підіймаючи передні ноги і голову, час від часу повертаючи в бік їздового, із задоволенням фиркаючи, ніби питаючи: чи так він виконує його накази.
Дмитро Семенович належить до того покоління людей, на долю якого випали важкі випробування післявоєнних років, період відбудови народного господарства. Усе життя працював у господарстві їздовим, навіть будучи вже на пенсії. Він до школи не ходив, не знає ні букв, ні таблички множення, не знає грошових знаків. За все життя був кілька разів в Ольгополі та Бершаді. Такі поїздки для нього були подією, і він довго ділився враженнями з оточуючими.
Чоловік виконував важкі роботи на фермі. В мене і зараз перед очима картина з дитинства. Ґрунтова, розбита зимова дорога від криниці біля ставу до СТФ, пара коней, запряжених у водовозку, яку Дмитро наповнював бадею з криниці, вся покрита льодом. А він у коричневій куценькій свитці, в латаних-перелатаних кирзових чоботях, густо змащених переробом, веде коней за повід, час від часу розтираючи руками лице.
Ферма і особливо коні – то було друге Дмитрове життя. Здається, що коні для нього були як друга сім’я.
Щоранку він поспішав на ферму, щоб до приходу інших працівників підгодувати своїх коней. Ніколи не запрягав їх, допоки не огляне ноги, збрую, воза, якого періодично змащував. І віз та коні виглядали значно кращими порівняно з іншими, а порівнювати було з чим, адже на той час в колгоспі було кілька десятків пар коней.
Голова колгоспу розпочинав свій робочий день саме з конюшні. Кожний робочий кінь був на обліку, адже майже всі роботи виконувалися тягловою силою – волами та кіньми.
Дмитрові коні можна було розпізнати ще здалеку: високо піднятий дишель, на упряжі обов’язково червоні китайки, спеціальний гальмовий пристрій при спуску вантажного воза з гори. Ніхто, крім Дмитра, не міг зробити такого батога, в нього була своя технологія, обов’язково плетене пужално. Коней часто підгодовував власними кормами.
У кінці 50-х та на початку 60-х років велося масове будівництво, як у господарстві, так і в колгоспників. Це теж була нелегка праця, була своєрідна технологія виготовлення будівельного матеріалу з глини та соломи. В селі практично нема жодної хати, де б будівництво обійшлося без Дмитра.
Неперевершеним був він і при оранці присадибних ділянок чи поля.
В кожного їздового був свій почерк, але якщо брати таку оцінку до Дмитрової оранки, то це, безперечно, був каліграфічний почерк. Скиба лягала на скибу рівно одна в одну, завдяки вмілому регулюванню плуга, передплужника. Коли інші їздові проводили оранку обов’язково з погоничем, то Дмитро цю роботу виконував сам.
Майже всіх коней, якими йому довелося їздити, він виховував з лошат, навчав їх. Але приходив час, коли вони досягали свого «пенсійного віку», в них вже не було сил виконувати колгоспні роботи, лише дарма займали місце в конюшні, і залишався єдиний, останній шлях у їхньому житті: не вони, а їх везли на м’ясокомбінат. Дмитро Семенович поглядав з-за приміщення СТФ в бік естакади, де вантажили на автомашину його коней, міцно стискав в руках пужално, час від часу витираючи тильною стороною долоні непрохану сльозу, ховаючись від своїх колег, щоб не насміхались. Коні, ніби відчували те місце, звідкіля за ними спостерігав господар, повертали в ту сторону голови, і з їхніх очей теж текли сльози. Він їх проводжав поглядом за підстанцію, до шляху, де машина робила поворот у бік райцентру, стримуючи себе, щоб не розплакатись. Коні для нього були як засіб існування, вони давали йому можливість заробити на хліб насущний, адже він більше нічого не вмів робити, його життя пройшло біля коней.
Але було у Дмитра Семеновича і хобі – гра в шашки. Він міг дати фору не одному односельцю, коли випадала така нагода. Грав впевнено, швидко, чітко прораховуючи наперед кілька і своїх, і суперника ходів та майже завжди виходив переможцем, з гордістю залишаючи сільський клуб, щоб піти на ферму і підкинути фуражу своїм коням.
P.S. І вже під самий кінець нашої розмови Дмитро Семенович задав мені запитання, яке залишається без відповіді: «Як же так сталося, що все те, що ми заробили своїми мозолями, віддали тим, хто нічого не доклав до цього господарства? Нехай я безграмотний, а де ж були ви, грамотні та розумні?».
Микола РУДИК, громадський кореспондент. с. Михайлівка.
