Як і всі закінчив школу, далі у профтехучилищі здобув професію столяра і до призову в армію навіть працював за фахом. А дійсну військову службу проходив у військах спеціального призначення.
Ціну окрайцеві хліба пізнав ще з дитинства, заробляючи його нелегкою фізичною працею. Можливо, саме тому всі ці роки його і не полишала мрія стати медпрацівником. Тож після служби в армії одразу ж вступив на підготовче відділення Вінницького медінституту, а потім ще й став його студентом.
Коли навчався, доводилося підробляти вантажником, і у ті роки для студентів це зовсім не було принизливим. До того ж ще й спонукало до більш наполегливого навчання. Вже тоді зрозумів, що тільки міцні знання можуть стати фундаментом у подальшому його житті.
Разом із дипломом лікаря отримав ще й направлення у Бершадський район. Робота у медучилищі, районній лікарні, спілкування із старшими і досвідченішими колегами, у поєднанні з його наполегливістю, високою моральністю та порядністю, давала результати. У травні 1987 року його призначили головним лікарем Михайлівської дільничної лікарні.
Обслуговувала вона тоді, як і сьогодні, населення Михайлівки, Романівки, Лісничого, Вовчка, Голдашівки, Кидрасівки. Нерідко до Івана Григоровича зверталися і звертаються по допомогу і жителі інших сіл, райцентру і навіть сусідніх районів.
І він не відмовляє.
Тож реформуючи медичну галузь, годилося б, мабуть, враховувати й це. А ще вік людей, адже села тепер он як старіють.
Щоб лікарня нормально функціонувала, доводилося займатися не тільки лікарською практикою, а й піклуватися ремонтами приміщень, забезпечувати у них відповідний температурний режим, вирішувати ще чимале коло питань, не пов’язаних з медициною. Але Івану Григоровичу і це вдається. Тому в лікарні є все необхідне, аптека. Підтвердженням його авторитету є той факт, що його не раз обирали депутатом сільської та районної рад. Депутатом районної ради він є й тепер. Незважаючи на зайнятість, він завжди бере активну участь у громадському житті не тільки Михайлівської громади, а й району, інших сіл. Його у нас знають, як такого, що завжди готовий прийти на допомогу, причому у будь-яку погоду чи пору доби.
Перепускаючи крізь себе та власне серце біль і страждання людей, гірко переживав, як був не взмозі (не зі своєї вини), комусь допомогти чи навіть врятувати життя.
Як на мій погляд, то з початком реформ у медицині у нього обов’язків не тільки не поменшало, а ще й додалося. Адже коли лікарня закривається, хворі змушені йти до нього додому. І він залишається вірним клятві Гіппократа та заповідям Божим.
Декому може і не подобаються його відвертість, прямота в оцінці сучасної обстановки у медицині. Але такий вже він, наш рятівник, наш сімейний лікар, як тепер кажуть, Іван Григорович Пікула.
Вчора він відзначив своє п’ятдесятип’ятиріччя. Тож бажаємо йому міцного здоров’я, щастя і нехай ще надовго вистачає у нього сил допомагати людям.
Микола РУДИК с. Михайлівка
