Ганна Григорівна Остра (на знімку), в дівоцтві Скалецька, народилася в грудні 1933 року.
У сім’ї Скалецьких була вже другою дитиною. Важкі випробування випали на її долю – довелося пережити голод 1933 та 1947 років. Добре пам’ятає 1947-й, адже їй було вже 14 років, з однолітками збирали і їли все, що можна було, і траву, і жолуді та інше.
Батько та брат воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Батько був поранений і після повернення додому помер у віці 56 років. Брат також повернувся з війни, одружився і пішов у прийми. Ганна Григорівна залишилася жити з мамою. Важко працювала в колгоспі і каже, що навіть спати «на ходу» навчилася, адже часу для перепочинку не було. Відданою працею здобула собі авторитет серед людей та керівництва господарства. Була нагороджена великою кількістю грамот, пам’ятним годинником за високі виробничі показники, за добросовісну працю – медаллю до 100-річчя з дня народження Леніна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 травня 1971 року була нагороджена орденом «Знак Пошани».
Працювала на фермерському господарстві, сапала буряки, соняшник, кукурудзу, практично без відпочинку і завжди була першою – за що і називали односельці Ганну Григорівну «торпедою». В домашньому господарстві мала корову, свиней, птицю.
В особистому житті також справи йшли добре. Вийшла заміж за Івана, з яким працювали на господарстві. Народила сина. Виріс синочок, відслужив армію, одружився з односельчанкою та переїхав жити в Гайворон.
Але життя планує по-своєму.
У 1990 році важко захворів та помер чоловік Іван. Через чотири роки безвісти пропав син Борис, тіло якого знайшли на 36-ий день пошуків. Ганна Григорівна каже, що б уже не сталося у її житті, немає чим плакати – усі сльози виплакала. Такий біль, переживання витримала, але як–навіть уявити важко. За що ж така Божа кара, не знає.
Самій довелося пережити мало не смерть, коли побила жінку власна корова. Що виживе – не було і надії. Дякуючи лікарям травматологічного відділення, зокрема,Миколі Цимбалюку, Ганна Григорівна вижила і стала на ноги, хоча і пересувається на милицях. Та є заради кого жити. Радіє, коли приїздять до неї невістка Оля з онуком.
Не уявляє свого життя без роботи, тому сама порається біля хати, навіть перебирає кукурудзу у фермера.
Вона вразила мене своїм оптимізмом, силою волі, невичерпною енергією у свої поважні роки. Бажаю цій чудовій та сильній жінці, що є прикладом для багатьох, здоров’я та довголіття.
Микола РУДИК, громадський кореспондент, член НСЖУ, с. Михайлівка
