Його біографія типова для всіх його ровесників, народжених переможного 1945-го.
Щойно закінчилася Друга світова, а в родині Івана Івановича та Софії Іванівни Джужуків із невеликого села Пляківки (це Кам’янський район Черкаської області) народився другий хлопчик – Миколка. І хоч дитинство видалося в нього, як і в старшого брата Володі, важким, та ще й без батька, який помер невдовзі після народження меншого сина, усе ж воно було зігріте любов’ю матері, родичів, односельчан.
Якщо інші діти гралися тоді переважно у війну, то компанія, з якою часто спілкувався Микола, досить часто бавилися... в школу. І весь час учителем випадало бути йому, адже хлопець з малих літ багато читав, особливо історичну літературу. А пам’ять мав чіпку, тож дітям дуже цікаво було слухати його розповіді. І неодмінно казали хлопцеві: – Тобі на роду написано бути вчителем...
Так воно й сталося – закінчивши спочатку семирічку, пішов навчатися у школу робітничої молоді в райцентр Кам’янку, поєднуючи навчання з роботою у міжколгоспбуді. Звісно ж, впродовж усього свого дитинства постійно допомагав матері, добре знає ціну важкої селянської праці.
А далі був історичний факультет Одеського держуніверситету, участь у науковому гуртку, різноманітних конференціях, поїздки в інші міста колишнього Союзу. Ще ж були капела бандуристів, інші цікаві студентські справи.
І, звичайно, було кохання – ніхто з дівчат на їхньому факультеті не міг зрівнятися з красунею Галею, його першим і єдиним коханням. Вона теж родом із Пляківки, а навчалася на філологічному у цьому ж університеті.
Сімейною парою вони стали ще під час навчання.
... Думалося, що після одержання диплома поїде на свою малу батьківщину, тим більше, що й вакансія була у селі неподалік.
Та доля розсудила інакше.
Вона привела Миколу Джужука на Поділля, точніше, в чудове село Баланівку. І так воно його причарувало, що про інші місця вже й не думав.
Тим більше, що зустріли молоду сім’ю тут дуже гостинно, належно влаштували побут.
З великим ентузіазмом взявся Микола Іванович до справи. Крім основних предметів, доручали йому ще й класне керівництво. Цікавою і для нього, й для дітей була гурткова робота, участь у художній самодіяльності.
Активного молодого вчителя помітили в районі, запросили другим секретарем райкому комсомолу. Через деякий час – робота в лекторській групі райкому партії.
Досить насиченими були три роки на посаді першого секретаря райкому комсомолу. Тоді в районі проживало і працювало 8 тисяч комсомольців. І незважаючи на всю ідеологічну зашореність, усе ж таки в активі комсомолу було чимало гарних справ. Активно підтримувалися передовики виробництва, прогресивні ініціативи. Молодь жила інтересами країни. Микола Іванович і досі пам’ятає тодішніх молодих ентузіастів – Наталю Стахову, Віру Прибильську, бамівця Василя Тузенка та інших.
А далі – знову райком партії, спочатку заворгом, а потім третім і другим секретарем, у віданні якого перебували непрості питання ідеології, освіти, культури, спорту, медицини... Тодішня чоловіча хорова капела нині сприймається вже як легендарна. Так само і стадіон «Колос», який споруджений без залучення бюджетних коштів. Всім цим переймався Микола Іванович та його однодумці.
І, звичайно, найвищий розвиток освітянської галузі району припав на період, коли її очолював М.І. Джужук.
Недарма ж йому присвоєне звання заслуженого працівника освіти України.
Ще багато років він працював просто вчителем історії та суспільствознавста у школі №1. Його дуже любили і люблять діти, бо він щиро їх любить. Надзвичайно любить Шевченка, майже всю поезію якого знає напам’ять. Співає в міському хорі ветеранів. У нього прекрасна сім’я, з надзвичайною любов’ю він говорить про свою Галину Іванівну, синів Ігоря та Володимира, внуків.
На жаль, дуже мало в газеті місця, щоб детальніше розповісти про нашого чудового земляка. Про це – в майбутній книзі автора. А сьогодні просто привітаймо його з прийдешнім ювілеєм і побажаймо йому всіляких гараздів та щедрот ще на багато літ.
Федір ШЕВЧУК.
м. Бершадь.
