... Рядовий Гуменний вийшов на свою фронтову дорогу, що пролягла від Сталінграда до Сталіно (нині Донецьк), Ворошиловграда, Запоріжжя, Києва, Житомира, Тернополя, Львова, а далі бойовий шлях прослався на Польщу, Угорщину, Румунію, Чехословаччину… Два рази довелося форсувати Дунай, зазнати не одного поранення. У ході війни закінчив курси молодших лейтенантів, тож війну завершував офіцером і кавалером багатьох нагород, серед яких найголовніша солдатська – медаль «За відвагу» і два ордени Слави.
Після війни ще деякий час служив у центральній групі військ в Угорщині, далі – в Києві, а коли повернувся додому, то, незважаючи на труднощі, вирішив закінчити навчання в технікумі. Там і зустрів свою дружину, Марію Дем’янівну.
Трудовий шлях Дмитра Гуменного розпочався на посаді агронома у селі Вербці Крижопільського району, далі були різні місця і посади, аж поки доля не закинула в 1950 році в село Устя. Тут уже вкоренилися міцно, побудували хату. Дмитро Олександрович працював головним агрономом у місцевій МТС (машинно-тракторній станції), дружина – у школі. Тут народилися їхні діти – донька Валентина і син Олександр. А після реорганізації МТС – робота агрономом у колгоспі, деякий час навіть довелося очолювати господарство. Заочно закінчив Уманський сільськогосподарський інститут.
Очолював партійну організацію джулинського колгоспу, став заступником голови, де й пропрацював найдовше – двадцять три роки. До бойових нагород ветерана додалися трудові.
Нині він, як і весь цей час, живе в Усті, бере активну участь у житті ветеранської організації. Радий, що має гарну родину – дітей, онуків, правнуків. На жаль, дружина померла кілька років тому.
Сьогодні йому – дев’яносто. Свято продовжиться завтра, причому незвично – презентацією книги ветерана «На рушнику моєї долі». Вітаємо славного ветерана з ювілеєм, зичимо всяких гараздів і щедрот. З роси і води!
А про презентацію – в наступному номері.
Редакція газети Бершадський край».
