– Слово «війна» в мене асоціювалося з чимось далеким і неприйнятним у ХХІ сторіччі. Не могла навіть уявити, що я і мої ровесники зіткнуться з такою проблемою.
Як і кожна дівчина, мріяла про жіноче щастя. Після закінчення Бершадської школи №1 стала студенткою Уманського педуніверситету.
Здобувши фах учителя та викладача філології, почала працювати в своїй рідній школі. Вдало вийшла заміж, народила сина. Все нібито добре. Проживаємо разом із батьками мого чоловіка. На роботу мене чоловік підвозив власним автомобілем, а сам їхав на молочноконсервний завод, де працював машиністом аміачних холодильних установок. Що ще потрібно жінці?
Ніщо не віщувало тих випробувань, які довелося мені перенести.
Початок воєнних дій на Сході України, напевно, мало кого залишив байдужим.
Чоловіки сприйняли це посвоєму: більша частина готова стати на захист своєї Вітчизни, але були й такі, що намагалися уникнути призову – виїжджали до родичів чи знайомих у Росію, Польщу або просто не з’являлися на призовний пункт райвійськкомату. Мені важко пояснити мотивацію дій останніх.
Можливо, непослідовність дій керівництва держави й спонукала до цього. Адже війну не було оголошено, відповідно, і призов не обов’я зковий.
Для мене початок АТО став великим випробуванням. З перших днів війни на душі було неспокійно, не могла ночами спати, а вдень тільки в роботі з дітьми трохи стихав душевний біль. Я не могла зрозуміти, як буду жити, коли піде на війну чоловік, адже у нас ще малий син, батьки чоловіка часто хворіють. Як кожна сільська сім’я, маємо город і господарство.
Але не стільки лякали побутові труднощі, як те, що буде з чоловіком на війні, чи залишиться він живим і здоровим.
Після дзвінка з військового комісаріату в грудях у мене все похололо, не могла ні дихнути, ні слова сказати.
Тільки й почула, як чоловік відповів у телефон: «Готовий!». Я не пам’ятаю, що він ще говорив, бо вмить підкосило ноги, присіла на диван, зрозуміла одне: тепер і мого Руслана призивають на службу. Зібрала чисту білизну, склала продукти, адже попередили з військкомату, щоб узяв з собою їжу на дві доби.
Важко мені було заспокоїтися, сльози витирала крадькома, щоб не бачили рідні.
Вмить у пам’яті постали картини з художніх творів та кінофільмів про Другу світову війну, коли жінки проводжали чоловіків на фронт. Ось прийшла черга свого відправляти. На якусь мить промайнула думка, що все це мені наснилося. А тут до хати забіг синочок, а за ним увійшли свекор зі свекрухою.
Зрозуміла, що це не сон.
Спробувала заспокоїтися й підготувати їх до неприємної новини. Що їм говорила, – не пам’ятаю, переконувала, що Руслан їде в Житомир, де буде проходити службу водієм. Але це батьків не заспокоїло. У них піднявся артеріальний тиск, довелося дати їм ліки. Проводи були короткими. За українським звичаєм, перед дорогою присіли, до військкомату під’їхали своєю автомашиною. Біля призовного пункту вже стояли чоловіки, а потім новобранців закликали до приміщення. У військовому комісаріаті владнали паперові формальності. Короткі напутні слова військового комісара, прощання з рідними, посадка в автобус – і все. Чоловік став мені непідвладним.
Через сепаратистські амбіції окремих керівників десятки тисяч чоловіків залишили сім’ї й вирушили на захист цілісності держави. Все нібито правильно, але хто довів країну до стану війни, навіщо нам тоді служба безпеки, політики, дипломати, які не попередили все це? Думаю, що історики розставлять крапки над «і»: хто розграбував і знищив армію, хто зрадив інтереси держави?
Але для всіх жінок, чиї чоловіки є учасниками АТО, найголовніше, щоб вони живими і здоровими повернулися додому. Але цього ніхто не гарантує.
У мене було таке відчуття, нібито і мене призвали на службу, тільки ми служимо з чоловіком у різних військових частинах. Правда, зі мною поруч син, свекор, свекруха, мама, інші родичі.
Син щоденно запитував мене, де тато, чому він не приходить додому. Не знала, що йому відповісти, говорила, що служить в армії, а ми маємо його чекати. Хата перетворилася в пустку. По телевізору щоденно стежила за перебігом подій на фронті.
Вдивлялася в постать кожного військового, а чи не наш це Руслан? Особливо було важко, коли чоловік не телефонував. Тоді в голову закрадалися жахливі думки. Не пам’ятаю, чи хоч одну ніч спала спокійно, від сліз подушка не висихала. Щоденно з молитвою зверталася до Бога, щоб уберіг мого чоловіка. У церкві наймала службу за його здоров’я та інших українських бійців, клала свічки святим угодникам, охоронцям нашого війська.
Кожен телефонний дзвінок від чоловіка був, як блага вість. Хіба мені багато потрібно? Всього-на-всього почути голос чоловіка й переконатися, що з ним усе гаразд. На жаль, такі дзвінки були короткими. Про що я тільки не думала. Виявляється, що військовим обмежували тривалість телефонних розмов, оскільки ворог міг зафіксувати позиції наших бійців і обстріляти їх, це могло коштувати життя не одному бійцю. Як в армії солдати строкової служби в календарику закреслюють день, який прослужили, так і я рахувала, скільки ще залишилося чекати до повернення чоловіка додому. Такого довгого року, як цей, я не пам’ятаю у своєму житті, а ще довшими виявилися години напередодні повернення Руслана.
Пізніше дізналася, що жіноча інтуїція не підвела, адже позиції, на яких був мій чоловік, часто обстрілювалися.
Ворог не дотримувався Мінських угод про припинення вогню, а нашим військовим категорично заборонено відповідати на постріли противника. Серед наших бійців були втрати.
Майже 14 місяців чоловік служив, а для мене це здалося вічністю. Коли почула в телефонній розмові про можливу його демобілізацію, то не могла дочекатися цього дня. З роботи відпросилася й з сином поїхала до Умані зустрічати чоловіка й батька з війни. Виїхали зарання, довелося ще довго чекати автобуса, в якому він їхав. Син вибігав назустріч кожному автобусу й запитував мене, чи не в ньому приїхав батько. Хвилювалася і я, чи не надійде команда про відміну демобілізації, але автобус із військовими прийшов за графіком. Описати зустріч важко, адже сльози радості душили, а син притулився до батька і не відпускав його з обіймів. Для молодшого Паламарчука це був найщасливіший день, адже батько повернувся з війни живим.
Промайнуло майже два місяці після демобілізації чоловіка, а мені здається, що він ще на війні. Уві сні Руслан веде свій автомобіль через мінне поле, намагається уникнути вибухів мін і снарядів. А вдень він мовчазний, на цю тему говорить неохоче.
Дається ще взнаки й те, що чоловік до призову мав роботу, а за час його служби молочноконсервний завод закрили, колишнього працівника викинули на вулицю.
Тепер він нікому непотрібний, а за що ж тоді воював?
Проте для нашої сім’ї найголовніше те, що Руслан повернувся живим додому, а все інше – другорядне. Він роботящий, сидіти без роботи не буде. Будемо сподіватися, що скоро настане мир, а всі інші проблеми вирішаться самі по собі.
Думаю, що ця ситуація є типовою для кожної жінки, в якої призвали чоловіка, сина чи брата.
Повертайтеся додому живими і здоровими, захисники Української держави! Пам’ятайте, що ви потрібні насамперед своїм рідним і близьким.
Матеріал до друку підготував Григорій ПОГОНЧИК.
