У липні 1941-го докотилися невблаганні хвилі ворожої навали і до їх мирного подільського села. Застогнала земля під чобітьми чужинців. Нові порядки фашисти з прихвоснями-поліцаями наводили києм та кулями. Людей старшого віку примушували працювати, а юнаків та дівчат забирали до фатерлянду.
Не уникла важкої долі і проста селянська дівчина, хоч і переховувалася. В один із вересневих вечорів 1943-го навідалася додому, де її і упіймали поліцаї.
Гірко було на душі молодої подолянки. Разом з іншими дівчатами-односельчанами "запакували" у товарний вагон і повезли на чужину.
Товарняк зупинився у невідомій місцевості серед ночі, через декілька днів. Вивантажували бранців під посиленою охороною, вишикували і погнали у місто, недалеко від німецького кордону. Невдовзі "знайшлася" і робота. Непосильна, рабська. Працювали невільники на цинковому заводі. Ми, – пригадує жінка, – перемішували руду і кокс звичайними лопатами і завантажували у піч, де випалювався цинк. Одягнуті були у старенькі брезентові спецівки. За важкий, непомірний день праці німецька адміністрація виділяла по мисці бруквяного "зуппе" і по пайці глевкого, чорного, наполовину з висівками, хліба. Увечері була несолодка або із сахарином ерзацкава.
І по сьогодні пам'ятає Лукія Григорівна пихатого німця, який був начальником табору і на території завжди ходив з плетеною нагайкою, і жорстоко бив в'язнів, які потрапляли йому під руку.
Фашистська неволя тривала до 28 січня 1945 року, поки наші війська не звільнили бранців. Додому добиралася разом з двома такими ж, як і сама, дівчатами. Але командування однієї з військових частин запросило у свої ряди. Декілька місяців доглядали за пораненими кіньми. Як тільки кавалеристи вирушили на фронт, перейшли на службу у піхоту. Працювали на кухні. 15 серпня командування пішло їм назустріч і відпустило додому. За якийсь тиждень-другий дісталась батьківської хати. Дівчину вітали батько, мати, сестричка. Місяць-два відпочивала, далі забажала поїхати до великого міста.
Поселилася у Бресті, у рідного дядька. Працюючи на одному з виробництв, постійно отримувала листи, у яких батьки кликали додому. Аж поки у 1948-му не повернулася до рідного порога.
Дівчата дружно прийняли у буряківничу ланку. Коли взимку не знаходила до чого докласти рук, просилася на ферму. Тож у тваринництві відпрацювала чверть віку, аж поки не вийшла на заслужений відпочинок.
Хоч і неабияк випробовувала її доля, не здається ця мужня жінка. Порається по господарству. Головною її радістю є онуки, у яких вже є власні діти. Тобто, стала Лукія Григорівна Задорожна прабабусею.
Онуки і правнуки – то пам'ять про її сина Володимира, який двічі рятував людей під час Чорнобильської катастрофи і відійшов передчасно у вічність. Вона ж, його мати, живе ще і невмирущою пам'яттю про сина.
Дмитро Лавренюк,
громадський кореспондент.
с.
М'якохід.
