Життєвий шлях її видався не легким, але був він щасливим – разом із чоловіком Петром Михайловичем виростили трьох синів. «Сім’я – завжди важка праця. Але серцю легко, коли розумієш, для чого живеш на землі», – писала вона. У своїх творах вона з великою любов’ю пише про найрідніших людей – батьків, чоловіка, синів, невісток, внуків… Нема у місті людини, яка б не знала цю добру і чуйну жінку, яка чверть століття очолювала відділ ЗАГСу в районі.
А ще ж її палке поетичне і публіцистичне слово присвячувалося сусідам, друзям, землякам, колегам. І небайдуже це слово стало її другим покликанням у житті. Тож згадувала у своїх публікаціях журналістів попередніх і нинішнього поколінь, своїх колег – громадських кореспондентів. І, звичайно, з пошаною писала вона про педагогів, які були для неї та її однокласників світлом і дороговказом. Найвищою оцінкою її творчих здобутків стало присвоєння їй премії імені Василя Думанського, прийняття до лав Національної спілки журналістів України.
Тетяна Наркисівна любила життя і боролася за нього до своєї останньої хвилини.
Вона розуміла, що часу їй залишалося обмаль, тож ціною неймовірних зусиль завершила роботу над своєю третьою і останньою книгою «Осінні покоси». Збірка побачила світ за кілька тижнів до смерті авторки, і багатьом читачам вона ще встигла підписати книгу.
Прагне душа творити, Та слабнуть мої руки, Жити мені, ще б жити, Долаючи усі муки… Цього й сама потребую, Багато ще треба зробити, Пишу не тому, що нудьгую – Душа моя прагне творити… – писала вона в одному із віршів, створених незадовго до смерті.
Час невмолимо віддаляє нас від тієї миті, коли вона залишила цей світ. Усе ж і досі не можемо повірити, що її нема серед нас. Бо живе між людьми її слово. І вона не померла – лише зробила крок у безсмертя. Своєю творчістю, усім своїм життям.
Ліна ПРИТУЛА, Людмила КНЯЗЄВА, Ганна ПАЛАГНІЙ, ветерани праці
