Збираючи матеріали про історію свого села, спілкуючись з людьми і особливо з старожилами, яких залишилось не так вже й багато, взнаєш досить таки цікаві історії, на які раніше не звертав уваги.
Траплялося, що не знав про своїх односельчан, відомих не тільки в Україні та на теренах колишнього Союзу, а й далеко за його межами.
Ще і по сьогодні в нашій Михайлівці, неподалік від центру села, по вулиці Родіона Скалецького, якщо рухатись в бік Лісничого, по лівій стороні, або як у нас говорять – по вищій перії, стоїть серед високих акацій ще добротна глиняна хата, в якій народились і провели своє дитинство наші знані земляки Віталій Веніамінович та Юхим Веніамінович Осичнюки.
Старший, Віталій, народився 25 листопада 1918 року, його молодший брат Юхим – 26 жовтня 1921-го. Він доктор філософських наук, професор.
В цьому дописі хочу розповісти про Віталія Осичнюка, його життєвий шлях, далеко непросте життя нашого земляка.
Перед здобуттям середньої освіти, а це важкі, голодні, неспокійні (1926-1938) роки, він закінчив робфак Вінницького фармацевтичного інституту, після того працював певний час учнем палітурної майстерні.
Вже маючи середню освіту, Віталій в 1938 році вступає до Київського державного університету на біологічний факультет. Однак навчання було перервано в зв’язку з призовом на військову службу.
Війну наш земляк зустрів у військовому званні лейтенанта на посаді командира кулеметної роти на березі Дністра, де на той час проходив кордон. Тож Віталій Веніамінович зазнав гіркоти відступу наших військ, не раз відчував біль за втраченими товаришами, але була й радість, радість Великої Перемоги, яка для нього закінчилась при звільнені від фашистів «златої Праги».
В цілому ж йому довелось прослужити в армії сім років, закінчив службу на посаді комбата. За період війни наш земляк був кілька разів поранений. Його було нагороджено орденами Вітчизняної війни І-го ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями.
Поранення давали про себе знати, тож Віталій Осичнюк ще цілий рік заліковував свої рани по військових госпіталях.
Тільки в серпні 1947 року він приступає до мирної праці. З початком навчального року працює вчителем біології та німецької мови в семирічній школі в своєму рідному селі Михайлівці.
Саме в цьому 1947 голодному році сталася подія, яка пов’язана безпосередньо з ім’ям Віталія Осичнюка.
Незважаючи на важкі воєнні та післявоєнні роки і навіть голодовку, природа вимагала свого – тож люди не тільки помирали, а й народжувались, продовжували рід людський.
На той період сім’ї були багатодітні. Так в сім’ї Драпаків – Трохима Юхимовича та Матрони Варфоломіївни вже було троє дітей, троє дівчаток. Але Бог розщедрився і дав їм ще одну дитинку, і теж дівчинку. Трохим Юхимович був досить вмілим столяром, майстрував скрині, мисники, ще й по сьогодні стоять хати з вікнами й дверми, які він робив. Дружина шила одяг і для себе, і для людей, але все одно важко було прогодувати сім’ю. Тож Віталій Веніамінович (в якого дітей не було) запропонував взяти дівчинку за свою.
Вони дружили сім’ями. Але коли прийшли забирати дівчинку, то старші дівчатка підняли такий плач, що його було чути на другий кінець села. Тож їм пояснили, що то дядько пожартував.
Але все-таки було прийнято компромісне рішення: при хрещенні дитини хрещеним батьком мав бути обов’язково Віталій Веніамінович. Так згодом і сталося. Дівчинку похрестив священик Качанюк у Михайлівській церкві, її нарекли Ніною. Хрещеною мамою стала односельчанка Галина.
Ніна росла в дружній сім’ї Драпаків, а хрещений батько відновив своє навчання на біологічному факультеті Київського державного університету, захистив кандидатську дисертацію. Він автор 80 наукових публікацій. Похресниця Ніна носила «вечерю» до його батьків, а хрещений батько при нагоді передавав їй подарунки.
Не менш цікаво і те, що похресниця Ніна пішла стежкою хрещеного батька. Після закінчення середньої школи поступила в педінститут, стала біологом і все своє життя пропрацювала в місцевій школі, ніби продовжуючи справу, яку розпочав її хрещений батько в 1947 році. До речі, у Ніни Трохимівни двоє дітей, і дочка теж біолог.
Микола РУДИК, громадський кореспондент. с. Михайлівка
