Ще так недавно слово «війна» асоціювалося у нас із безневинно пролитою кров’ю «юних хлопчиків» у далекому Афганістані. І хто б міг подумати, що в ХХІ столітті знову в повітрі відчуємо її присмак?
Події, що останнім часом відбуваються на Сході України, не залишають байдужими нікого. Незалежність і цілісність нашої держави відстоюють кращі сини – «воїни добра», «кіборги», як встигли охрестити їх люди.
Джулинка завжди мала своїх героїв. У мирному житті, коли нагороджувала трударів за високі врожаї, у буремні роки національно-визвольної боротьби, революцій, воєн.
Сьогодні слово щирої подяки герою нашого часу.
У весняному буйноцвітінні землі-матінки Господь дарував молодим батькам Надії та Володимиру другого сина – Владислава (Владика, як ніжно і дотепер називає його мама). Зростав хлопчина веселим, щирим і безвідмовним, не обділений неньчиною й батьковою любов’ю та опікою. «Помічник батькові, втіха матері, розрада бабусі!» – казали сусіди. Навчався в школі добре, відповідально ставився до виконання будьяких доручень. А з яким трепетом ніжної дитячої душі разом із бабусею Ольгою Степанівною у люті морози чи під палючим літнім сонцем доглядали могилу старшини Карпа Дмитровича Столярова! (Він смертю хоробрих у березні 1944 року поліг у бою за звільнення нашого села та переправу через Південний Буг).
Двадцятичотирьохрічний танкіст, молодий русявий хлопець із Вуглегірська Донецької області. Син шахтарського краю спочиває вічним сном у подільській землі. Могила завжди прибрана завдяки родині Ременюків-Карманів. Історію танкіста і до сьогодні пам’ятає старше покоління джулинчан і, як святиню, передає її молодшому.
Пройшли роки. Владислав закінчив школу, Вінницький кооперативний технікум, працював у Києві, водієм таксі в Бершаді. Поєднав свою долю з дівчиною Мариною, яка працює в районній аптеці. Разом виховують двійко діток: п’ятнадцятирічного сина Владислава та десятирічну донечку Валерію.
Улітку, як тільки розпочалися сильні бої під Слов’янськом, твердо вирішив: не можна сидіти, склавши руки, коли там гинуть люди. Владислав сказав матері про свій намір, але застеріг, щоб і не думала відмовляти.
У військкоматі написав заяву служити добровільно.
Пройшов медичну комісію. А вже через два місяці поїхав на Схід.
За словами матері, на амуніцію сину-воїну збирало все село. Адже чужої біди не буває – це добре знають українці. Надія Никифорівна і Володимир Іванович вдячні всім жителям Джулинки за гуманне ставлення до проблем сім’ї і допомогу коштами. Щиро дякують сільському голові Петру Васильовичу Швецю, секретарю сільської ради Галині Олександрівні Щавінській, які зініціювали збір коштів на підприємствах села (ТОВ «Джулинський елеватор», відділення поштового зв’язку, ТОВ «Джулинський ХПП»), фермерам, підприємцям села, пенсіонерам, прихожанам Свято-Покровської церкви, усім рідним, друзям і сусідам.
Переглядаючи випуски новин, матуся пильно вдивляється в обличчя кожного бійця з надією побачити сина.
Хоч на мить… Такого рідного, дорогого.
А він повернувсь… Найрідніший,
Такий, як і був – мужній воїн.
Лиш погляд у нього інший…
(Ю. Шандра).
... І справді, Владислав повернувся додому після осколкового поранення в ногу, після довгого лікування в шпиталях Харкова та Вінниці. Повернувся, а через місяць знову попросився на передову, до побратимів, щоб не гинули мирні жителі українських міст і сіл, щоб не плакали діти, втрачаючи своїх рідних, щоб стати ще сильнішим. Він потом і кров’ю, удень і вночі захищає свою Батьківщину. Він Герой, Герой нашого часу!
Щодень словами щирої молитви до Матері Божої звертається земна матір, звичайна сільська жінка-трудівниця Надія Никифорівна Карман, старший син якої Василь – прапорщик прикордонних військ – стоїть на сторожі миру південних рубежів країни: «Порятуй синів багатостраждальної України-неньки! Захисти їх від оскаженілого брата-сусіда, який не відає, що робить! Поверни дітей живими всім матерям! І нехай так буде!».
Наталія МИКИТЮК, учитель української мови та літератури Джулинської ЗОШІ-ІІІ ступенів.
