ІСТОРИЧНА ДОВІДКА.
У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990-1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.
Основні положення Декларації: – народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; – закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах; – поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; – виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; – самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; – миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; – визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; – гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, що проживають на території України; – необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.
Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що: – суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації; – визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.
Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.
Саме Декларація про державний суверенітет України стала першим рішучим кроком на шляху до повної національно-державної незалежності.
Активну державницьку позицію займала молодь, яка, об’єднавшись у ряд молодіжних організацій, як Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська студентська спілка (УСС) та ін., вдавалася до різних політичних заходів, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя. Найбільш вражаючою акцією було голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами голодуючих до Верховної Ради були: відмова від підписання нового союзного договору, відставка уряду, оголошення нових парламентських виборів на багатопартійній основі, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Голодування було підтримане масовими демонстраціями, що зрештою змусило парламент піти на поступки і прийняти компромісне рішення: 1) провести на початку 1991 р. референдум про довіру тодішньому складу Верховної Ради і в разі недовіри – організувати до кінця року нові вибори на багатопартійній основі; 2) забезпечити проходження строкової служби громадян України в межах республіки; 3) створити парламентську комісію для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; 4) до прийняття нової Конституції України «укладання союзного договору вважати передчасним»; 5) відставка голови Ради міністрів УРСР В. Масола; 6) до 30 листопада 1990 р. привести діючу Конституцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет.
Однак з усіх цих рішень до кінця року було реалізоване лише одне – відставка голови Ради Міністрів: замість В. Масола було обрано В. Фокіна. У парламенті знову загострилося протистояння між Народною радою і прокомуністичною більшістю. Зростали розходження в «групі 239», передусім між новообраними першим секретарем ЦК КПУ С. Гуренком та головою Верховної Ради Л. Кравчуком. Якщо Гуренко і далі зберігав лояльність до Москви, то Кравчук прагнув до реалізації Декларації про державний суверенітет.
Відділ РДА з питань внутрішньої політики.
