І приходить Шевченкове:
– Ну що б, здавалося слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..
Сім’я бере початок із батьківського «благословляю», материнське щастя – із невмілого «ма-ма», чоловіче скупе – із «зрозумій». А за ними – цілі галактики взаєморозумінь і непорозумінь, захоплень і розчарувань. Та це закон життя. Ми його пізнаємо протягом довгого часу і дуже часто слово формує характер, ситуація –вчинки.
… У сім’ї, де слово живе в пошані, дитина користується набором слів, які несуть приязнь, насолоду, а головне – розуміння.
І вже оті «дозвольте», «будь ласка», «вибачте» творять чудеса. Дитина усвідомлює: щось не спрацювало (чи є причина, чи й відсутня), але ж є розуміюче «вибачте», і ніби натяк на те, що ви бачите, як сталося, але ж ми розуміємо – це прощення, буде поіншому. Хочеться думати, що і у житті такої буде рівніша дорога, та й дипломатичність ще нікому не завадила.
Що подарує сім’я, в якій чується лайка, прокльони?! Та, власне, те саме: гіркий трунок в ореолі жорстокості, байдужості, а по життю – серпантин, серпантин і крутий спуск… А головне криється в тому ж самому – розумінні, яке хлюпотить у морі життя словами, словами, словами… Як би незрячий хотів бачити, як би німий – говорити… А ми ж і бачимо і чуємо, та не завжди прислухаємося.
То чого ж бракує? Часу? Вихованості? Слова? А що перешкоджає? Пихатість? Зарозумілість?
Просіймо, як на ситі борошно, замісимо те, що хвилює душу, манить зір, колише на вітрі… Бо ми ж люди, як «хрестики на полотні» (за Василем Думанським), як зірки в небі, як довга материнська пісня, якій немає кінця-краю, допоки живе людина, і, як співається,: «І крізь роки чую мамин я голос»..!
Вчімось шанувати те, що маємо, милуватися тим, що подобається, розуміти тих, хто поряд. А добре слово зробить свою справу.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, член Національної спілки журналістів України, лауреат премії ім.В.Думанського.
