«Не маю змоги терпіти наклепів та брехні, які про мене та мою родину наговорив двоюрідний брат Микола. І це було надруковано на сторінках районної газети у статті «Серце – не камінь… Чи завжди?». Що я можу відповісти на ці видумки?
Все, що маю, доводилося виборювати самому, не чекаючи допомоги від рідних.
Кращою підтримкою у житті стали для мене дружина та діти. Згадую своє дитинство, яке для мене далеке і таке довге, як густий навар з різних гірких трав, – нікому не бажаю його скуштувати.
Великою душевною травмою стала автодорожня пригода, в яку я потрапив у шестирічному віці. Довгий час пролежав у лікарні, з якої вийшов інвалідом дитинства, але групи так і не отримав. Нікому було про це потурбуватися, хоча і всі підстави для цього були, адже отримав важкі травми – черепно-мозкову та хребта, що відчуваю і досі.
Ще дитиною завжди відчував голод. Добре, що хороші сусіди в межу жили, вони постійно мене підгодовували.
Досі пам’ятаю слова вже покійної тітки, яка зверталася до матері: «Маріє, у тебе ж не одна дитина, а двоє!».
Мав у своєму гардеробі одне пальто, яке зносив аж до дірок, адже більше нічого не було, бо мама купувала усе для сестри, про яку дбала все своє життя, віддавала, що мала. Та останні років чотири сестра навіть не навідувалася до старенької, можливо, на те у неї свої причини.
Коли виповнилося сім років, мене віддали до школи-інтернату. Нікому не бажаю того, що відчував тоді. Важко та боляче було на душі. Не розумів, чому я там, адже знав, що є рідна домівка, мама, тато, сестра, тітка, двоюрідний брат, усі рідні та близькі мені люди. Не було меж радості, коли мене відвідувала мама, але ці відчуття були швидкоплинними і минали з її від’їздом. Чому при живих батьках безневинні діти повинні зазнавати таких душевних мук? Завжди переймався і переймаюся цим питанням.
Життя в інтернаті було різним, гірких моментів доводилося переживати більше, ніж приємних. Після закінчення навчання в інтернаті здобув спеціальність столяра в одному з кіровоградських училищ, де помітили і мій співочий талант та запропонували здобути музичну освіту, але від рідних отримав відмову. Забігаючи наперед, скажу, що сьогодні моє вміння мають можливість оцінити всі, хто чув виступи одного з кращих у районі та області народного аматорського фольклорного колективу, де я не тільки учасник, а й художній керівник.
Після училища повернувся додому, але зовсім недовго побув у рідних стінах, пішов до лав української армії. За станом здоров’я не призивали, тому попросився добровольцем. Під час служби травмував ногу, був прооперований, та всі наслідки цієї травми залишилися, тому щороку доводиться проходити чималу кількість медичних процедур.
Щодо ситуації з мамою, то разом із дружиною постійно навідували її у селі та допомагали. Але вона останні кілька років практично жила у двоюрідного брата, наче наймичка. Згоден, що, мабуть, зі свого боку робив не все достатнє для мами, але намагався бути хорошим сином. Не раз ми з дружиною пропонували мамі переїхати у село, де проживаємо родиною, щоб мати змогу доглянути її, але постійно отримували відмовки.
Не силою її ж тягнути? Коли хворіла та перебувала у лікарні, бували у неї щодня. Кілька разів доводилося у село до мами привозити лікаря з районної лікарні.
Не можу не сказати й про таке: не завжди двоюрідний брат чинив по совісті. Взимку приїхали до мами на свята, а у неї все замкнено, ніде нікого немає. Пішли до Миколи, а він і каже, що мама померла, її поховали, нікому нічого не сповістивши. Згодом вияснили, що Микола завіз нашу маму – свою тітку – в лікарню, а нам чомусь повідомив таку страшну новину.
Навіщо? Незрозуміло.
Сьогодні мами вже немає… Але не хочу осуджувати нікого, час все розставить на свої місця».
Записала Тетяна БОНДАР.
