– Якби не три студенти, ніколи б не зважилися на таке господарство, як у нас, – кажуть Василь та Тетяна Гладії (на знімку зліва направо). Це підтверджує і сільський голова Катерина Василівна Патлатюк (праворуч), бо подібна ситуація у багатьох сім’ях села. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
Із В. О. Чорненькою у Яланці зустрілися випадково. Хоч їй лише сорок, а Володимирові, її чоловікові, немає ще й п’ятдесяти, обоє з різних причин безробітні. Їxній син ще служить в армії, є дочка і внучка.
Так, як працювали на підприємствах райцентру, то тепер без земельних паїв. Корова і порося, 0,7 гектара городу, що, за їх словами, не так вже й багато, якщо мати худобу, мамина пенсія – ото і все, розповідала Валентина, з чого виживають.
Але не так вже й легко забезпечити навіть таке, як у них господарство, кормами. За оранку городу, наприклад, доводиться платити по 7-8 гривень за сотку, щоб викосити сіно – ще по чотири гривні. А ще ж потрібно удобрювати город, щоб на ньому щось родило, чимось привезти оте сіно. Це теж чималі затрати – на екскаватор, транспорт. Брагу можуть доставити лише за 130 гривень за тонну, щоб докупити сіно, потрібно заплатити до 200 гривень за центнер, тюк соломи купили за 180 гривень та ще й у сусідньому селі. По 2,5 гривні доводиться платити за кілограм макухи, та ще й їдуть за нею, як і за дертю, аж у Гайворон. Хоч і далі, проте там вони дешевші, та ще й неабияк виручає залізниця, яка проходить повз Яланець. Пенсіонери взагалі користуються її послугами безкоштовно.
Але і це ще не всі митарства. В селі немає ні ветеринарного лікаря, ні техніка штучного осіменіння, тож доводиться, та ще й так, щоб ніхто про це не знав, запрошувати їх із сусідніх сіл. Причому, якщо невдача, то ще й по декілька разів і щоразу платити за їхні послуги.
Заготівельники по скільки хочуть, по стільки за молоко і платять, скаржилися власники худоби. Чому ж кефір реалізується втридорога?
Мотивується це нібито тим, що він високої якості, а молоко з приватного сектора – неякісне. От тільки селяни ніяк не можуть зрозуміти, як можна з неякісної сировини, яка в них закуповується, виготовляти якісну продукцію.
Проблему з обслуговуванням худоби пробували вирішувати, – розповідає сільський голова К. В. Патлатюк, – але так і не вдалося цього зробити. А корова, кажуть, це не свиноматка, що може і почекати. Колись хоч у колгоспі були відповідні спеціалісти, тепер – нема. Ми зверталися по допомогу до районної ветеринарної служби. Але там відмахнулися, мотивуючи це тим, що вона є лише лікувальною установою.
У складній ситуації опинилася і сім’я Василя та Тетяни Гладіїв. Тетяна Миколаївна, щоправда, ще має роботу, але в сім’ї троє студентів, то змушені утримувати аж три корови. Щоправда, мають паї, які здають в оренду, але городів теж обробляють 0,76 гектара. Завідуючим домашньою фермою, як і дояром, агрономом на городі, водночас і домогосподаркою, є глава сім’ї. Він колишній колгоспний коваль, пенсіонер.
Хоч працюють без свят і вихідних, цінувати їх важку працю молокопереробники не хочуть. Якби це не так, то була б іншою ціна на молоко. У даний період на їхній домашній фермі, розповідав глава сім’ї, трохи легше, бо якраз не дояться корови, проте дошкуляє інше – криза на гроші. Де їх брати, як нема молока?
Одна з найважчих проблем, розповідав він, якщо доводиться щось привозити. Раніше хоч виручав мотоцикл. Тепер же утримувати якийсь транспорт недешево.
Цікаво, що представники обох сімей, з якими детально розмовляли, не скаржилися на безробіття. Бо насправді роботи в селі, хоч відбавляй.
І взимку, і влітку. Щоправда, тільки для тих, хто хоче чимось займатися. Ось таким потрібно в першу чергу допомагати. Саме такі сім’ї здатні якщо не змінити, то хоча б застабілізувати ситуацію в селах від повного їх занепаду.
У нас, мабуть, не було б куди дівати молока і м’яса, якби саме таким сільським виробникам надавалася допомога. Колись у народі казали, що як захоче Хома, то знайде роботу і вдома. Тепер же чомусь на першому плані термін «безробіття», який звучить, як діагноз, як хвороба, через яку не може дехто трудитися. Та ще й за поважну причину це вважається, а тим, хто майже цілодобово змушений трудитися на отаких домашніх фермах, навіть стаж роботи не зараховується. Тим часом В. Гладій зазначив, що іноді навіть якщо у їхній стайні є якийсь хвіст, то на столі все одно буває піст, бо все молоко доводиться продавати для отримання грошової виручки. Він же вважає, що якщо не трудитися, то не буде чим ділитися. Хотілося б добавити, що поки цього не зрозуміють всі, ніякі реформи проблемам сіл не зарадять.
Павло КУШПЕЛА.
