Можливо, такі кошти і знайшлися б, але хто у такому випадку зрозуміє сільського голову, який виділяє кошти, за які його ж сільську раду мають судити?
Коли ж транспортних засобів додалося, а жити стали заможніше, проклали трубу попід цю дорогу для стоку води.
І все було б нічого й до цього часу, бо зайва вода природно сходила б вниз і по рівчаку, поміж городами шукала б собі шлях до річки.Але поскільки село межує з райцентром, ніколи не бракувало тут бажаючих купити собі хату – все ж дешевше, ніж у самому місті. Стала власником городу, який впирався у цей рівчак, у такий спосіб і Віта Шевчик. Коли ж приватизувала землю, то достеменно невідомо, як таке могло статися, але вийшло так, що зроблено це було разом із отим рівчаком, по якому вода стікала з-під дороги. Тож коли все стало її власністю, жінка вирішила, що місця для того рова на її городі нема. На додачу, щоб вода взагалі не текла з отієї труби попід дорогою, замурувала її і тепер вона тільки ледве просочується.
Законів природи ніхто ще не відміняв, і вода з мочару по інший бік дороги таки повинна була кудись діватися (не текти ж їй угору у зворотньому напрямку) – почала з'являтися вже і на дорозі.
Особливо багато її після дощів. Утворювалося таке озеро, що по дорозі в школу чи на роботу, хоч бери, та й налаштовуй поромну переправу. От і скаржилися жителі цієї вулиці не раз сільському голові, що пора у цьому місці вже щось робити. Причому, інші сусіди, городи яких попід рівчак, розуміють суть проблеми, і одна з них, город якої нижче земельної ділянки Віти Шевчик, пропонує вже навіть свою територію, щоб лише щось копали.
От тільки хто саме і яким чином за це має взятися? Віта Шевчик нібито проти, щоб вода стікала через її город. А у сільського голови Сергія Рожкевича свої аргументи – на приватизованій землі, без згоди на те її власника, робити щось він не має права.
Згоду на приватизацію цієї земельної ділянки разом із рівчаком він також не давав – зроблено це було одним із його попередників. А через те, що відмінити цю приватизацію спроможний тільки суд, Сергій Павлович вже другий рік радить жителям вулиці, щоб вони подавали до суду... сільську раду.
Та щоб це зробити, потрібні певні кошти. Тому жителі вулиці просили, щоб виділила їх на це... сільська рада.
Можливо, такі кошти і знайшлися б, але хто у такому випадку зрозуміє сільського голову, який виділяє кошти, за які його ж сільську раду мають судити?
Відповідну роз'яснювальну роботу, нехай навіть усією вулицею, можна було б провести і з Вітою Шевчик, щоб вона добровільно дала згоду на відновлення того каналу по старому його руслу, який вона приватизувала разом із городом. Тим більше, що на її території його якихось 1215 метрів – далі з відтоком води жодних проблем. От тільки як це зробити, коли вона десь на заробітках, а вдома буває тільки наїздами?
Днями навколо цього озера у присутності представників Флоринської сільської ради і районної газети відбулася ціла дискусія. Дехто навіть пропонував, щоб поки їхньої сусідки немає вдома, самовільно прокопати рівчак через її город, кинути трубу для відводу води і загорнути. Але тут знову проблема: де і на які гроші її взяти? Та і копати безплатно ні в кого не було бажання, хоч з цією роботою запросто справилися б якихось двоє копачів.
Хтось у Флориному розповідав, що нібито колись ця вулиця називалася Козячою. Тож під час суперечок навколо цієї калюжі і з'явилися слова, винесені у заголовок. Бо виходило, що проблема хоч і з розряду дріб’язкових, а все ж висяча, коли з нею не вдається справитися. Люди казали, що її вирішення, насамперед, залежить від сільського голови, а він доводив, що, найперше, – від них самих.
На думку автора цих рядків, якби всі взяли того дня лопати, то за проміжок часу, поки тривала суперечка, запросто могли б викопати оту злополучну канаву і добути забетонований отвір попід дорогу.
А закінчилось зібрання тим, що досить слушну пропозицію подав землевпорядник сільської ради. «Головне – почати щось робити, тоді і буде щось зроблено», – сказав він. А сільський голова навіть обіцяв організувати копачів.
Здавалося б, дріб'язкова проблема: вода текла ровом роками і повинна текти, бо де їй діватися? А скільки через неї незручностей і галасу. Коли, нарешті, вже зрозуміємо, що вирішення подібних проблем – то справа не тільки сільських рад і газети, а і безпосередньо жителів самих громад.
Павло КУШПЕЛА.
