Але що поробиш – у кожного своя доля, кожний кує своє щастя сам. Добре, якщо при цьому в руках справний інструмент і така ж наковальня. У житті ж іноді буває по-іншому. Про долю добре знайомої мені людини, що може стати гарним повчальним уроком для інших, і хочу розповісти.
Ми познайомилися з ним під час здачі вступних екзаменів в Одеський інститут народного господарства. Обидва були однолітками, відслужили в армії, виявилося: ще й з однієї області і району, а наші села недалеко одне від одного. Тож так склалося, що й після іспитів ми були в одній групі, жили в одному гуртожитку. Додому і з дому теж їздили разом. Під час канікул я гостював у нього, а він часто бував у мене. Навіть у листах з дому батько завжди цікавився, як там мій товариш.
Будні минали швидко, хоч більшість часу доводилося проводити за конспектами – все-таки давалася взнаки чотирирічна перерва між закінченням школи та вступом до інституту. Поки інші милувалися краєвидами такого мікрорайону в Одесі, як «Аркадія», ми долали рубежі як не з вищої математики, то зі статистики, інших предметів.
Але оскільки закони природи ніхто і ніде не відміняв, було ще й інше життя – я почав зустрічатися з однокурсницею. Згодом зустрічі переросли у серйозніші стосунки, аж поки прийняли закономірне рішення – після другого курсу одружитися.
Весілля було у нареченої в одному з приміських районів, тож запросили всю групу.
Там мій товариш і познайомився з двоюрідною сестрою моєї дружини. Це була досить колоритна бессарабка, яка працювала медсестрою в райцентрі. Згодом і вони одружилися.
Весілля було теж у цьому селі, а коли було сватання – я був у нього за свата.
З його рідні на весіллі не було нікого, і для всіх у нього було щодо цього пояснення, поважна причина, у яку важко було не повірити.
Минав час, вона приїжджала до нього в Одесу, а він навідувався до неї в село. Але після третього курсу треба було їхати на практику – а він вчився за направленням із свого села, тому і практику мав там проходити. Я ж поїхав у село моєї дружини.
Через деякий час до нас навідалася Таїса – так звали дружину мого товариша – з телеграмою, у якій він запрошував приїхати до його батьків. Тож вона розпитувала, як краще доїхати, що взяти у подарунок батькам та сестрі чоловіка.
Через декілька днів, коли село огортали вже сутінки, я почув плач її матері. Як виявилося, її дочку, а свою законну дружину, мій товариш не прийняв. Більше того, його мати випровадила її з двору, не запросивши навіть відпочити з дороги. Зі словами, що мовляв, сама собі знайде невістку, а синові – дружину, і зачинила за нею хвіртку. Можна тільки уявити її душевний стан, адже це для неї було, мов грім серед ясного неба. Ніби зовсім інша людина умовляла її недавно стати дружиною.
Після закінчення інституту ми роз'їхалися по роботах у різні господарства, і на певний час наші шляхи-дороги розійшлися. Коли ж приїхав якось додому, сестра розповіла про те, що мій однокурсник женився ще і у своєму селі, і що не було у його паспорті печатки про те, що до цього вже був одружений. Як виявилося пізніше, він заявив про втрату свого паспорта, який насправді сховав, а новий отримав вже чистий, на основі свідоцтва про народження.
Але і в цьому випадку його життя не склалося. А скільки у нього було ще дружин, вірніше співмешканок, можливо, і сам не одразу пригадає.
Щоразу, проїжджаючи поблизу його села, розпитую у земляків, як все-таки склалася доля мого товариша. Як виявилося, покійна мати так і не змогла знайти своєму синові дружину, а собі – невістку. Тож доживає він віку одинаком. А його перша дружина вдруге вийшла заміж, живе з чоловіком, є діти, онуки. Ось як буває в житті.
Микола РУДИК, член Національної спілки журналістів України, с. Михайлівка.
