– Сьогодні у нас свято, – зі сльозами на очах говорить настоятель храму архієрей Василій Коченко. – Сумно прощатися зі школою, вчителями, друзями та водночас і радісно ставати на світлу дорогу самостійного життя. Ще ніби вчора вас хрестили, благословляли на перший урок, а сьогодні – перед вами сто шляхів, сто доріг. Яку б не обрав кожен із вас, намагайтеся жити за Божими заповідями, щоб вистояти у цьому складному та суворому світі, а вашим батькам, прабатькам не було боляче й образливо за вашу долю. Пам’ятайте, що тільки Батьківщині і Богові маєте право упасти до ніг.
Краплі святої води падають на юні одухотворені обличчя.
Спочатку підходить перша вчителька Катерина Олексіївна Пилипишина, мимоволі пригадуються слова Ернеста Хемінгуея: «Тому, хто навчив хоч однієї букви, варто було б ставити пам’ятники при житті». Один за одним підходять випускники, такі молоді і красиві. Сльози радості бринять на очах батьків, сестер, бабусь.
Віриться, що ці діти нестимуть у своїх серцях любов до краю рідного, до людей. Цілують руки, що їх хрестили.
Опускається ікона, привезена позаминулого року у церкву з Почаєва. Присутні прихиляються до неї. А Божа Матір дивиться на всіх, переживає, дивиться услід і чекає, що колись вони, натомлені життєвими стежками, знову прийдуть і знову затеплиться свіча, дихне в обличчя ладан на поріг дощем, озоном, вітром з чебрецями і бузком.
Виходять один за одним друзі, батьки, прабатьки. Беззвучна музика озивається в юних серцях. А над селом височіють золоті куполи, наче німб у срібних косах юної Батьківщини.
Катерина АНДРОНИК, с. Ставки.
