Серед чорнобильців, як ми їх тепер називаємо, яким на долю випало вступити у двобій з невидимим ворогом – радіацією, рятуючи від неї нас усіх, був Дмитро Микитюк із П’ятківки. Сьогодні Дмитро Олександрович настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці. Про спасіння людських душ він дбає і тепер, тільки трохи по-іншому.
… Серпень. 1986 рік. Сильна спека, згадує отець Дмитро дні свого перебування на ліквідації аварії. Каже, у кабіні КамАЗу, яким він тоді возив асфальт на будівництво дороги у чорнобильську зону, термометр взагалі міг показувати до п’ятдесяти градусів. Але на це ніколи було звертати увагу.
На ліквідацію екологічного лиха його відрядило з автомобілем автопідприємство, на якому працював у той час. Як і інші чоловіки усвідомлював, що покладений на нього обов’я зок будь-що повинен виконати.
Заради безпеки дозволялося робити тільки по два рейси на відстань сімдесят кілометрів і лише через день.Утім, хто тоді з цим рахувався. До того ж, техніка частенько підводила, ламалася, але всі знали – її треба якнайшвидше відремонтувати, і до праці. Робили це, додає колишній ліквідатор, бувало, на власні страх і ризик.
Ще замолоду Дмитро Олександрович не раз задумувався над тим, як влаштований світ.
Особливо почав цим перейматись, коли повернувся із небезпечного відрядження додому. А що, як і насправді, через гріхи людей природа настільки жорстоко мстить їм? І знаходив чимало аргументів, які могли слугувати тому підтвердженням. Як тільки люди переставали грішити, наверталися до віри, до Бога, більше дотримувалися законів, враз десь зникало чимало їхніх проблем. Тоді і вирішив докорінно змінити своє життя, присвятити його служінню церкві, Богу, людям.
Родом отець Дмитро із Західної України, але вже багато років живе на Бершадщині. Люди найкращими словами згадують його проникливі, переконливі проповіді ще під час служб у Михайлівці, Лісничому. Вже чимало років править у П’ятківці, де про нього теж прекрасно відгукуються.
Життя священнослужителя взагалі може бути прикладом стійкості людського духу і витривалості. Недаремно у колекції його відзнак, поряд із численними грамотами ра - йонного та обласного рівнів, ще й грамота Архієпископа Тульчинського і Брацлавського.
У П’ятківці живуть і інші ліквідатори. Розповісти зна - йшлося б про кожного з них, та вибір випав саме на отця з врахуванням нестандартних його поглядів на життя.
Спілкуючись, згадував ті страшні дні, метал. На його думку, люди виживали лише завдяки тому, що вірили в Бога, краще майбутнє. Віра, на його переконання, завжди допомагає у найважчу хвилину.
Дмитро Олександрович разом із дружиною виховали двох синів і двох дочок, а не так давно їх неабияк порадував своєю появою на світ онук. Один із синів та дочка продовжують християнську справу батька, вже закінчили духовну школу.
У вільний час сільський батюшка залюбки порається по господарству, має пасіку. Найголовнішим у житті кожного вважає не рід занять, захоплення і навіть не освіту, а гідно прожите життя. Як аргумент навів приклад, що у жодній із країн Євросоюзу, куди ми взяли курс, ніколи і нікому з неба нічого даремно не впало. Жителі цих країн, дотримуючись законів, самі домоглися кращого життя. Українці цілком спроможні жити не гірше, ніж європейці, тим більше, багато для цього не треба, достатньо жити з вірою, по совісті і без обману.
Хоч усяке траплялося на віку, отець Дмитро всім задоволений. І лише завдяки тому, що завжди його не полишала віра.
На закінчення нашої бесіди він щиро побажав усім, зокрема й чорнобильцям, міцного здоров’я, їхнім сім’ям – надійного добробуту. Нехай ніколи більше не повториться не тільки в Україні, а і в світі біда, яка сталася у Чорнобилі.
Павло КУШПЕЛА.
