Здавалося, найважчі роки вже позаду – діти стали повнолітніми, турбот поменшало. Але доля підготувала подружжю іншу життєву стежку.
– Сім'я моєї молодшої сестри проживала на Черкащині, – розповідає Валентина Миколаївна, плачучи. – Чоловік її пиячив і дуже знущався над нею, бив. Фактично через нього вона і лягла в могилу. Його ж за пияцтво і крадіжки засудили до тюремного ув'язнення та позбавили батьківських прав. Бо за роки спільного життя нічого не нажили, крім п'ятьох дітей. Тож коли два роки тому я приїхала до них на Черкащину, всі діти-сиротинки почіплялися до мене і з плачем просили взяти їх до себе, не віддавати в дитячий будинок та інтернат. Адже вік у них різний – найстарша Рита з 1989 року народження, а найменший Мишко з 2000-го. Хіба ж я могла їх покинути?
Ось так п'ятеро діточок опинилися в
Шляховій, де сім'я Бочкураків стала справді для них рідною. Увагою і турботою вони не обділені, хоч подружжю знову довелося повернутися в непрості часи дитинства їхніх дітей.
Під час відвідин я звернув увагу на охайність та доглянутість оселі. Найбільше клопотів завдає господині прання дитячої одежі та купання їх у балії. Через день випікає по 8 хлібин, доглядають корову, свиней та птицю. Діти допомагають за доглядом городу.
Тільки торішнього літа заготовили понад 500 банок закруток варення та овочів і компотів.
І все було б добре, коли б не тиснява, бо в трикімнатному будинку далеко не розбіжишся. Всі п'ятеро дітей сплять в одній невеликій кімнаті – на ніч розкладають диван та крісла.
– Дуже хотілося б, щоб для цих дітей виділили якесь житло, – каже Валентина Миколаївна. – Щоб вони виросли і мали своє родинне гніздо. Адже моїм дітям теж потрібен куток у батьківській хаті...
Цим питанням вже опікувалися відповідні районні служби. Всі визнають необхідність допомогти цій сім'ї в придбанні житла. Але вирішити його майже неможливо за державний кошт через один рядок у відповідному законодавстві. Державою виділені гроші для створення будинків сімейного типу, тобто можна купити будинок для сім'ї дітей-сиріт. Але законодавством чітко передбачено, що будинок сімейного типу можна створити тільки тоді, коли діти, які беруться в сім'ю, повністю чужі і обов'язково взяті з дитячого будинку чи інтернату.
Ось так, якби цих діточок взяла б інша сім'я і тільки після того, як їх на рік-півтора розвезли б по інтернатах, то проблем із створенням будинку сімейного типу не було б. А так...
У своїй кімнаті усі п'ятеро почуваються впевнено. До гостей вже звикли, тільки оченята-гудзички бігають за мамою Валею. Сфотографуватися погодилися одразу. На запитання про майбутню професію одинадцятикласниця Рита відповіла, не задумуючись: – Хочу вчитися в міліцейському інституті, щоб слідкувати потім за порядком і справедливістю. Щоб ніхто над людьми не знущався.
Другокласник Дмитрик похвалився отриманою в школі оцінкою "9" і прагне показатись серйозним. Він змагається з онуком мами Валі, теж другокласником Владиславом. Усі діти знають, як застеляти ліжко, прибирати в хаті, допомагати в господарстві.
Матеріальну допомогу виділено цій родині з депутатського фонду області, а фото Валентини Бочкурак занесено на районну Дошку пошани за справжній подвиг материнства.
Але головна проблема із житлом до останнього часу не вирішувалася. Шляхівський сільський голова Василь Сторожук каже, що житлового фонду у них немає. Всі колишні квартири місцевого сільгосппідприємства мають власників, хоч ще й не приватизовані.
І все ж вихід щойно знайшли – районна влада вирішила, як виняток, виділити для цих п'яти діток-сиріт половину коштів для придбання будинку у селі із районного бюджету, іншу половину погодилося виділити керівництво шляхівського сільгосппідприємства.
А догляд за цими дітьми, як і за своїми, звичайно, залишається за Валентиною Миколаївною. Віримо, що її доброго материнського серця, душевної теплоти і ніжності, працьовитих і невтомних рук вистачить на всіх.
Хай допоможе їй Бог!
Павло БАЙДАЛЮК.
с.
Шляхова.
