Такі бувають ковалі

Колись, поки не знали зварювальної техніки, казали, що то справжнє лихо, якщо у кузні тихо. Нині ж вони залишилися не скрізь, чимало їх позакривали, що і сапу ніде вже відклепати. Можливо, що і на спиртзаводі могли б без неї обійтися, а от без досвіду того, хто у ній вже більше півстоліття стоїть біля горна і має, як кажуть, золоті руки, підприємству не обійтися навіть у наш час. Он скільки доводиться реставрувати, заново повертати до життя вузли і механізми.
На пенсію Г.О. Краснощока вийшов коли йому виповнилося п’ятдесят, а все не відважується залишити своє робоче місце, підприємство, якому присвятив усе життя.
Задумавшись на якусь мить, пригадав, як директорами були К.С. Демець і Ф.П. Подолянчук, В.Д. Маковчук і М.Г. Бурлака, тепер А.П. Новінський. І про всіх згадував найтеплішими словами. Як відгукувалися в колективі і про нього, бо розповідали, що вміє все – і коня підкувати, і воза зробити, і сокиру загартувати.
На його робочому місці, як у доброї господині в хаті – все на своїх місцях. Чимало з інструментів виготовлено власноруч. «Зубило, – пояснював він, – тепер можна купити і в магазині, але хіба ним щось зробиш?». Він же по кольору металу при нагріванні знає, що і яким чином потрібно гартувати. Причому, школу ковалювання проходив тут же, на підприємстві, тепер і в нього є послідовники.
Значно більше, ніж він сам про себе, розповів про ветерана головний інженер О.В. Попсуєнко. Хіба можна було не згадати, що на долю Григорія Олександровича випало і відбудовувати спиртзавод, і не раз його реконструювати, брати участь у складних монтажних роботах. За словами Олександра Васильовича, він взагалі дуже відповідальна людина, вимогливий до себе і оточуючих. Як ветеран, служить тепер неабияким прикладом для молодшого покоління. Кажуть, на заводі не знайдеться вже людини, якій би він щось не порадив, або не відгукнувся на її прохання.
Адміністрація, звичайно, про таких не забуває, про що засвідчує колекція почесних грамот. Його портрет був на районній Дошці пошани. Про нього кажуть, що він, без всякого перебільшення, патріот свого підприємства. У будьяку зміну, вдень чи вночі, вийде допомогти, якщо у тому буде потреба. Не раз відзначали його і як раціоналізатора.
То молодь сьогодні чомусь не може зігріти собі, як кажуть, місце, кочуючи з колективу у колектив. Він же, гартований у непрості повоєнні роки, готовий прийти будькому на допомогу, забуваючи при цьому про особисту вигоду. Такі люди тепер – золотий фонд на підприємствах.
Їх трудовий шлях, як і особистий приклад, навіть важко переоцінити.
Григорій Олександрович нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. У цьому році разом з дружиною готуються відзначити золоте весілля. Готуються, звичайно, до цієї дати і їх син та дочка, четверо онуків і правнучка другокласниця.
А щодо його робочого місця, то у кузню спиртзаводу йдуть, ніби в інструментальний цех, щоб позичити той чи інший інструмент. І він ніколи не відмовить. «Ломиків, – жартує, – за життя виготовив стільки, що їх, мабуть, вистачило б, щоб з них побудувати залізницю до Москви».
Були і у його житті складні періоди. Але завжди вмів знаходити вихід із ситуації. А щодо професії, якою досконало володіє, то на його думку, вона творча. Витяжка над горном у кузні ніби дошка для креслення – все щось міркує, малює, витирає.
Зацікавлює і його життєве кредо – була б, каже, тільки охота, то для кожного знайдеться робота.
Павло КУШПЕЛА.