Дружина Іларіона Олексійовича Марина Семенівна померла, дочка Надя мешкає в Жмеринці, син Петро, як і батько, живе в Крушинівці, але окремо. Тож ветеран, який вже й по господарству не порається, багато часу проводить на самоті. До колишнього солдата все частіше і частіше приходять спогади про дитинство, юність, обпалену гарячим диханням війни, молоді роки… Гостро вкарбувалися в пам’ять події Великої Вітчизняної. До війни І.О. Максимчук, як і його батьки, діди, прадіди, займався цілком мирною справою – орав, сіяв, вирощував хліб. Але довелося у важку годину боронити рідну землю.
Спочатку була навчальна частина, а з 1943-го і до кінця війни – на передовій. Іларіон Олексійович пригадує свій перший бій – під Батайськом Ростовської області, де й отримав бойове хрещення. Потім громив ворога в сальських степах, брав участь в Ростовській наступальній операції, в результаті якої наші війська вклинилися на глибину до 450 кілометрів і завдали серйозний удар по групі фашистських армій «Дон».
Ворожа хвиля котилася назад, на захід, але давалося це ціною неймовірних зусиль.
Сержант І.О. Максимчук з боями пройшов Україну, Польщу, Угорщину. Війна залишила на тілі Іларіона Олексійовича свою мітку – він був поранений в ліву ногу. Перемогу наш відважний земляк зустрів в Люфтенберзі, в Німеччині.
Дорога додому була довгою, адже демобілізувався аж в 1947 році. Відстоявши мир на землі, свободу Батьківщини, І.О. Максимчук продовжив свою хліборобську справу і ще майже чотири десятиліття працював у колгоспі їздовим, трактористом.
Шанують і поважають в селі ветерана.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
