На знімку: завідуюча Війтівським сільським відділенням поштового зв’язку Марія Іванівна Гуменна. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
Та звичайно ж, про професію листоноші, сам же поспішив він оприлюднити відгадку і почав доводити, що від дощу і снігу, якщо застануть його у дорозі, листоноша в першу чергу прагне захистити не стільки себе, як поштарську сумку. Бо з чим тоді продовжувати шлях до передплатника? А ті, буває, досить прискіпливі та вибагливі.
У Марії Іванівни Гуменної – завідуючої Війтівським відділенням поштового зв’язку, яке є одним з найбільших у районі, таких сумок аж шість, тобто в кожної з листонош, які обслуговують 4200 жителів села. Тож і відповідальність у стільки ж разів більша, адже їм потрібно зайти, долаючи немало кілометрів далеко незразкових доріг і стежок, у кожний двір, достукатися до кожної людини. Комусь газету занести чи листа, а хтось пенсії не може дочекатися. А є і такі, кому доводиться доставляти товари першої необхідності – це також тепер входить в коло їхніх обов’язків. А при цьому що не день, то трапляється щось нове. Як відгукуються, наприклад, самі листоноші про свою роботу – з собаками, мовляв, по всьому селу дружи, а палицю про всяк випадок у руках міцно держи. Марія Іванівна тим часом щоденно все робить для того, щоб обійшлося все благополучно, щоб кожна людина дочекалася від її листонош своєї радості.
Хоч завідуючою цим відділенням М.І. Гуменна працює з 1992 року, про неї аж ніяк не скажеш, що, не знаючи броду, ступила, обираючи трудову стежину, у воду. Листоношею у свій час працював її батько, тож поштарська сумка, як і повага до людей, були їй добре знайомі. Однак влаштуватися на це місце, згадує, все ж допоміг випадок. Будучи бухгалтером за освітою, йшла тоді до контори місцевого колгоспу, де обіцяли взяти на роботу. І треба ж було саме тієї миті зустрітися по дорозі з тодішнім сільським головою М.І. Бабієм, який і зумів переконати, що на пошті їй буде набагато краще. А вже вводив, як кажуть, у професію, навчав премудростям її перший наставник, тодішній завідуючий цим відділенням Д.М. Хараїм.
Марія Іванівна неабияк любить своє село, його жителів, їй завжди цікаво працювати з людьми, до яких ставиться з повагою, хоч дехто каже, що це важко. Односельчани ж, в свою чергу, поважають її. У повсякденній діяльності, за її ж словами, щодня трапляється щось цікаве, адже кожна людина цікава посвоєму. Працювати з людьми, на її думку, взагалі повинні тільки неконфліктні працівники, а такими є всі у даному колективі поштовиків.
Непросто доводилося, згадує, хіба ще тоді, коли починала. Пошту листоноші розбирали в коридорі, бо більше ніде було. Довелося докласти чималих зусиль, щоб під сільське відділення поштового зв’язку виділили дві кімнати у сільському будинку культури.
А створювали належний у ньому затишок вже силами свого дружного колективу. На сьогодні у це відділення приємно зайти, воно одне з кращих у районі за всіма показниками, причому, з року в рік.
Завдяки цьому проблеми даний колектив ніби навмисне обминають. Хіба що на мізерну заробітну плату хтось із листонош може поскаржитися чи дорікнути, причому, справедливо.
Відділення зв’язку тепер правильніше було б називати, наприклад, центром надання послуг тощо. Адже тут і квитки на проїзд можна придбати, і лотерею. В обов’язки входить кур’єрська доставка посилок, через них здійснюються всі соціальні виплати, компенсації на газ, тверде паливо і навіть продаж певних товарів.
Всього і не перерахуєш.
Домоглася Марія Іванівна, щоб велосипеди видали всім листоношам, які мають зупинятися біля кожних воріт і з кожною людиною вітатися, або й просто погомоніти. Тож не дивно, що навчений нею колектив щиро служить людям, справляється з усіма поставленими завданнями, а це є головною запорукою у подоланні всіх сьогоднішніх негараздів.
Павло КУШПЕЛА.
