На ошатне обійстя Кравченків – ветеран проживає при гарному догляді господині і рідних біля сім’ї сина, ми завітали чудової травневої днини, наповненої пахощами цвіту і теплого сонця. Микола Антонович вже очікував нас надворі, сидячи на лавці, оскільки ноги «не носять», і одразу впізнав сільського голову. А отримавши від нього в подарунок імпортний електрочайник, з радістю прийняв і вітання та квіти від двох чотирикласників – Назара Шкурата і Насті Швець.
А вже після цього й розговорилися. Столітній ветеран один з небагатьох в районі та області, хто був демобілізований на війну вже 22 червня 1941 року. Працюючи тоді завгаражем райспоживспілки, він був викликаний до Джулинського райвійськкомату і вже пообіді очолив колону з 20 автомобілів на Захід, де на другий день прийняв бій з ворожим десантом біля Чернівців.
Військові навички вже мав, так як в армії служив ще з 32-го, у внутрішніх військах – на Уралі та Москві, де допомагав міліції наводити порядок і законність.
Війну Микола Антонович розпочав у розвідці, там і завершив службу. Найважче, згадує старий солдат, було відступати під ударами віроломного і багаточисельного ворога. Крім того, йому ще доводилося при цьому підбирати і залишати зв’язкових на території, яка окуповувалася фашистами.
У його фронтовій біографії було чимало різних подій – поранення в живіт під Кам’янцем-Подільським, де врятував армійський пояс, страшні бої в Сталінградській битві й поранення там у ногу, нагородження медаллю «За відвагу» і орденом Великої Вітчизняної війни. В складі 4-го Українського фронту старший сержант М. А. Кравченко звільняв Україну. Запам’ятав, як його розвідгрупа взяла в Криму потрібного «язика» – німецького полковника, який інспектував оборонні рубежі. Визволяв Микола Антонович від коричневої чуми й країни Європи, а війну завершив у Празі в травні 45-го. Та додому повернувся тільки через півроку.
Фронтовик розповідає неспішно, але чітко, добре пам’ятає імена побратимів та командирів.
Після війни працював у торгівлі, потім механіком на Джулинській інкубаторній станції, звідки сорок років тому вийшов на пенсію. Увагою рідних і держави, за його словами, він не обділений, от тільки хвороби обступили звідусіль.
Та ветеран не здається, почуття гумору не покидає його й нині, як і все життя.
Цікавиться політикою, часто дивиться такі передачі по телевізору, от тільки не розуміє, чому в країні немає єдності і від цього страждають люди. Адже саме єдністю всіх народів, у тому числі й ідейною, та ще дисципліною і самопожертвою, зазначає ветеран, ми здобули перемогу над фашизмом. Тож про подвиги на фронті й в тилу ніколи не треба забувати і домагатися того, щоб рідна Україна міцніла та розвивалася.
Павло БАЙДАЛЮК.
