На жаль, кілька років тому пішов із життя. Мати, Ганна Хомівна, все життя в ланці. І навіть зараз, маючи вісімдесят сім років, сама обробляє город.
Народилося у Гончарів троє синів, Анатолій – середульший. Зростав Толя розумним і допитливим хлопцем, сильним і витривалим – у п’ять років уже перепливав Буг. А коли прийшов час обирати життєву стежину, то мав намір стати військовим журналістом, та обставини склалися так, що вступив на філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту, а потім рік викладав російську мову і літературу у Баланівській школі. Далі – рік армії і… усвідомлення того, що педагогіка – не зовсім його покликання. І знову пошук свого шляху.
За якихось кілька тижнів він став інспектором відділення карного розшуку, згодом – старшим інспектором, начальником, а далі – начальником відділу позавідомчої охорони. У процесі зростання по службовій лінії зрозумів, що лише однієї педагогічної освіти йому мало, тож заочно закінчив ще й юридичний факультет Одеського університету.
Він ніколи не рвався до вищих посад, а так виходило, що добре себе зарекомендовував на тих місцях, які йому доручали, тож переводили на більш відповідальну роботу.
Так став першим заступником і заступником начальника райвідділу з оперативної роботи, деякий час був заступником з політико-виховної роботи.
Звичайно, найскладнішим і найвідповідальним був період, коли він очолив районний відділ внутрішніх справ. Час тоді видався непростий – так звана перебудова, багато з’явилося таких, що самі не зробивши нічого доброго для суспільства, намагалися ставити йому палиці в колеса.
Він мужньо витримував ті нападки, незважаючи ні на що, виконував свою роботу, дбав про те, щоб працівники міліції мали належні умови для роботи і побуту. З року в рік поліпшувалися показники діяльності колективу. Сам начальник брав активну участь у розкритті злочинів і правопорушень, добре знав оперативну роботу. Був упевнений: міліція не каральний, а насамперед правоохоронний орган, покликаний служити людям. Мені не раз у ті роки доводилося спілкуватися з ним, робити інтерв’ю, готувати інші матеріали. І завжди відзначав для себе його велику інтелігентність, освіченість, ерудицію. І це було прикладом для його підлеглих.
Переломним для нього став 1991-й, коли враз усе змінилося. Із посади начальника він змушений був піти, працював на різних посадах в органах внутрішніх справ у Теплику, Тростянці, деякий час очолював селищне відділення міліції в Джулинці. Скрізь і завжди віддавався роботі сповна. Та знаходилися такі, яким принципова і непохитна позиція Анатолія Гончара заважала. І тоді летіли в різні організації листи-наклепи. Він мужньо все пережив.
Запрошували його на роботу і в інші райони, у Вінницю, навіть Київ. Але він не погоджувався, бо ж народився тут, пропрацював багато років – як же покинути свою малу батьківщину?
Уже коли остаточно пішов у відставку з органів, зайнявся підприємництвом, згодом працював у районному відділі держземінспекції. Обирався депутатом районної ради, його діяльність у раді відзначалася принциповістю і виваженістю, він завжди казав те, що думав, незважаючи на посади своїх опонентів.
Нині Анатолій Данилович знову працює у сфері підприємництва. Залишається таким же, яким був раніше, не зраджує своїх принципів. Має хорошу сім’ю. Разом з дружиною, відомим у районі педагогом, Галиною Миколаївною виховали двох дітей, обоє мають вищу освіту. Син Ігор – старший слідчий з особливо важливих справ прокуратури Одеської області, дочка Оксана також уже одеситка, працює в банківській системі. Нечасто бачаться батьки з дітьми, внуком, та спілкуються, звісно, частіше. У день ювілею вся родина вітатиме сина, батька і дідуся. Він же досить філософськи ставиться до цієї події. Хоч чимало зробив для людей, охороняючи їхній спокій, шукаючи істину, та всетаки відчуває деяке незадоволення собою, каже: – Відчуваю, що неповністю реалізував свої можливості, свій потенціал. Міг зробити більше. Та різні обставини і час цьому завадили.
Не кожен з нас так критично оцінює прожите. Та шістдесят – це вік, коли оцінюєш не тільки зроблене, а й накреслюєш плани на майбутнє. Тож хай щастить вам, Анатолію Даниловичу, зробити ще більше. І хай для цього вистачить і сили, і снаги.
Федір ШЕВЧУК
