Хоч із старших за неї за віком у Кидрасівці залишилася хіба що Любов Олексіївна Папуша, 1917 року народження, Фросина Давидівна чітко пам'ятає на віку все.
У тому числі і пору, як забирали в людей землю, колективізацію. Небагатьом з їхнього села пощастило дочекатися, коли її почнуть повертати. «Оце і мені, – показала вона державний акт на землю, – вручили днями оцей документ, і я стала нібито землевласником.
Хоч працювала все життя продавцем, а не в колгоспі, не скривдила, виходить, держава і таких, як я, виділивши землю для працівників соціальної сфери».
– То коли ж все-таки вчинили правильно, – задаю провокаційне запитання, – тоді, коли її відбирали, чи тепер, коли віддають? А може, плануєте її продати?
– А хто його знає, – каже бабуся.
– Але краще, мабуть, все-таки тепер. От я, наприклад, нічого вже не можу робити, але мало того, що пенсію мені додому принесуть, та ще й якийсь мішок зерна завезуть, як віддам її в оренду. Але хоч і не можу вже біля неї працювати, продавати не буду в жодному разі, хіба що дітям передам.
Пригадала бабуся і роки, як ще торгувала у магазині. Привезуть, бувало, бочку вина, а у магазин її не можна вкотити, бо двері вузькі.
Так і залишала її на ніч під дверима, ніби за сторожа біля магазину. І ніхто ніколи не зачепив. А оселедці чи тюлька у бочках, цвяхи в ящиках взагалі «ночували» під магазином, і нікому тоді навіть на думку не спадало, щоб поцупити додому. Цікаво, що було б, якби залишити хоч на одну ніч щось тепер?
– Що, на вашу думку, могло тоді стримувати людей від злих намірів?
– А те, – відповіла бабуся, – що тоді всі боялися порушити закон, рівними перед яким були всі. Та ще й соромилися колись красти.
Тепер же, ніби щось зробилося з людьми, для багатьох вже немає нічого святого. Наживаються тепер, хто як може. Тільки-но і дивляться, що і де в селі погано лежить, щоб поцупити, треба воно йому чи ні.
Тоді ж, згадувала бабуся, навіть піти у відпустку з магазину боялася, щоб при передачі не виникла якась нестача. А як міряла метром мануфактуру, побоювалася її і натягнути надміру, і попустити. Бо судити тоді продавця могли і за нестачу, і за надлишок товару. Так само важила все, щоб було правильно.
– Якщо раніше було важко жити, чому тоді жінки співали, як їхали в поле на роботу і як поверталися з роботи додому? А як стало легше, дуже рідко можна почути пісню над селом? – запитую.
– Найперше, колись у селах було дуже багато людей, дітей у сім'ях, от і веселилися, – відповіла на те Фросина Давидівна. – Можливо і тепер хоч зрідка хотілося б комусь заспівати, але чому радіти, як немає роботи? Колись через постійну зайнятість навіть горілки пили набагато менше. Тепер же навіть молоді жінки почали грішити «зеленим змієм» і не соромляться.
Бабуся Фросина, як її називають у селі, була єдиною дочкою у своїй сім'ї. З Ісаком Микитовичем – чоловіком – прожила у парі сімдесят років. Він теж був із довгожителів і помер чотири роки тому у віці 94 роки. Відтоді і мешкає сама. У лікарні, каже, за все життя лікувалася тільки три рази і краще про те не згадувати. Одного разу навіть запідозрили погану хворобу, але нічого, з тих пір минуло вже років з двадцять. А от один із їхніх синів дожив тільки до 57 років, інший мешкає з сім'єю в Бершаді.
Колись, згадувала бабуся, нароблялися каторжно, а вночі змушені були ще й кужель прясти. І все ж було більше довгожителів у їхньому селі. Тепер же техніка нібито і вивільняє ручну працю, а все ж не дає, чомусь, багатьом Бог віку. Тож, на її думку, щоб його продовжити, потрібно, насамперед, самим про себе турбуватися, харчуватися корисним. Особисто вона, за її словами, віддає перевагу молокопродуктам, тому і утримували, поки могли, корову. Тепер же тільки-но і може, що до церкви вийти, яка зовсім недалеко від її двору.
А на закінчення розмови Фросина Давидівна показала отриманий державний акт на землю (на знімку), яка завжди була запорукою достатку. От тільки долю цієї земельної ділянки на багато років вперед старенька прогнозувати не береться. Як Бог дасть!
Павло КУШПЕЛА
