Від їхніх професійних дій зрештою залежить, на яку сторону переважать терези Феміди. До цієї когорти належать і ті, хто обрав професію слідчого. Їхній обов’язок – це пошук істини у заплутаних обставинах кримінальної справи.
Впізнати працівника міліції у скромній симпатичній дівчині можна лише за уважним поглядом і впевненою поведінкою. Вже більше двох років Людмила ВОЛИНКІНА працює слідчим Бершадського райвідділу УМВС.
– Людмило, Ви з дитинства мріяли стати міліціонером чи на це вплинув якийсь випадок або ж, можливо, це «спадкова» професія у родині?
– Мрії працювати у міліції ніколи не було та й з рідних ніхто не працював у право - охоронних органах. Батьки працюють у школі. Навчаючись в одинадцятому класі, планувала вступати до медичного вузу. Але одного разу, цілком випадково, подивилася телепередачу про те, як оперують людей, і мені зовсім це не сподобалося, стало навіть зле. Подумавши ще раз, вирішила, що медиком мені не бути, але чому б не міліціонером? Зваживши усі «за» і «проти», сказала про своє рішення батькам. Вони сприйняли це цілком спокійно.
– Пам’ятаєте свої перші робочі будні? Як зустріла Вас міліція? Упередженого ставлення з боку чоловічої частини колективу не було?
– Після навчання у Київській академії МВС та розподілу у Вінниці мене направили на роботу у Бершадський райвідділ. Спершу було складно. Лякало спочатку те, що працювала у чоловічому колективі, не знала, як хто зреагує на твоє прохання про підказку чи допомогу. Та сприйняли мене неабияк тепло. Ніхто ніколи не відмовляв у допомозі. Потрапила у колектив чоловіків, які стали не просто колегами, а друзями.
У нас найкращий керівник, який вміє не тільки контролювати роботу своїх підлеглих, а й хороший наставник та порадник.
– Яка справа Вам більш за все запам’яталася?
– Була така справа і запам’яталася, напевно, тому, що була однією з перших. Дві жінки, які жили по сусідству, дружили та були навіть кумами, посварилися через межу, і одна іншій завдала тілесних ушкоджень. Довелося чимало раз до них їздити, все вислуховувати. Ситуації, які створювали і в які потрапляли ці сільські жіночки, іноді були досить кумедними. Головне, що в результаті справу було завершено – жінки порозумілися.
– Чи не важко жінці працювати слідчим? Не доводилося шкодувати про обрану професію?
– Робота слідчого надзвичайно складна, адже потребує неабиякої концентрації уваги. Крім того, це чимале фізичне та моральне навантаження, ненормований робочий день. Якщо щось трапилось у святкові або ж у вихідні дні, то викличуть на роботу, потрібно збиратися і їхати.
Не дивлячись на всі труднощі, про свій вибір не шкодую.
Крім того, багато значить атмосфера в колективі, а в нас вона дружня – це головне.
– Людмило, а з ким Вам простіше знаходити спільну мову: з підозрюваними чоловіками чи жінками і чи доводилося застосовувати фізичну силу, одягати наручники?
– Можу сказати, що мені, наприклад, з підозрюваним чоловіком набагато легше проводити досудове слідство, ніж із підозрюваною жінкою.
А от не кожен чоловік-слідчий зуміє знайти спільну мову з жінкою. Звісно, доводилося застосовувати силу та одягати наручники при проведенні затримання підозрюваних або ж винних у вчиненні того чи іншого злочину, все в межах закону.
…Розмовляючи з цієї тендітною і в той же час напрочуд сильною духом дівчиною, розумієш, що навантаження у слідчих серйозне. Робочий час ненормований. На вирішення особистих проблем часу практично не залишається. Та й без вихідних часом доводиться працювати. Але, щоб досягти позитивного результату, потрібно повністю віддаватися улюбленій справі. Незважаючи на всі труднощі й складності служби, Людмила впевнена, що слідчий – це її професія, вибір за покликанням. Звичайно, ті, хто не витримує колосального навантаження, залишають цю роботу. Ідуть із професії ще й тому, що слідчий постійно зіштовхується з людським горем, насильством, стражданням. Але для тих, хто залишається в цій професії, вона стає сенсом життя. Як у моєї співрозмовниці, яка прагне, щоб усякого лиха та бід було в нас менше.
Розмовляла Тетяна БОНДАР.
