Наш батько Сергій Степанович Рудик, 1906 року народження, неодноразово розповідав про ті трагічні дні першого року війни.
Учасників Великої Вітчизняної війни залишилось у живих вже одиниці. Так, сьогодні в Михайлівці проживає один – Євгеній Юхимович Скалецький.
Через Ольгопільський війсь ккомат було мобілізовано на війну всіх тих, хто підлягав мобілізації. Значна частина мобілізованих потрапила в полон, так було і з нашим батьком та кількома односельчанами, які були в одній з ним частині. Ніяких звісток від нього не було, але дійшли чутки до села про те, що є так звана «Уманська яма», в якій перебувають більше ста тисяч полонених. Тож мати взяла з собою найстаршого сина Василя, якому на той час було 11 років, пішла до цієї самої сумнозвісної «Уманської ями», залишивши вдома на сусідів ще троє маленьких діточок, з надією, що німці відпустять чоловіка і батька. Однак румуни через Буг не пропустили, тож мати і ще такі, як вона, бідолашні жіночки, повернулися назад у свої села, до своїх домівок. Вона плакала ночами та просила Бога зберегти їй чоловіка, а дітям – батька. І Господь, очевидно, почув прохання матері, і батько у 1941 році повернувся в село.
Як розповідав батько, такі «Уманські ями» були майже по всій окупованій території, але значно менші за кількістю полонених. Виконуючи геббельсівську пропаганду, до домівок відпускали частину військовополонених і особливо із числа колгоспників, які не становили загрози для окупаційної влади. Так було і в тому таборі, де перебував батько та ще двоє його односельців – Іван Опаристий та Михайло Кущинський.
І коли батько випадково дізнався, що будуть відпускати кожного десятого полоненого, то і сам, і своїх земляків поставив на такі місця, і таким чином їх відпустили з полону. Дорога додому пролягала через декілька областей, тож добиралися чимало часу.
Але на цьому військова епопея батька не закінчилась.
Після звільнення Бершадського району від німецькофашистських загарбників 14 березня 1944 року він знову пішов на фронт. Воював у 252-ій стрілецькій дивізії імені Кутузова, яка брала участь в Яссо-Кишинівській операції (3-ій Український фронт).
Її ще називали Яссо-Кишинівським мішком, де з’єдналося два фронти. Потім були Румунія, а після поповнення підрозділів шлях проліг через Югославію в Угорщину. На його солдатську долю випало форсування ріки Дунай разом із жителем Крушинівки Серафимом Яковичем Ужваком, який загинув у боях за місто Секешфехервар, яке переходило кілька разів із рук у руки.
Саме там батько, поранений, знову потрапив у полон, але на другу ж ніч утік разом із киянином Анатолієм Тімашовим.
Повзком добрались до передової, де і зустрілись з нашими передовими частинами. Звичайно, була перевірка, а потім їх обох направили в одну військову частину. І саме там, будучи пораненим у плече і звільненим від виконання нарядів, наш батько написав вірша, який став стройовою піснею. Її співала вся дивізія, а в тридцятирічний ювілей Перемоги про це писала газета «Сільські вісті».
Батькову пісню ми завжди співали, коли приїздили до нього на гостину, а це чотири сини – всі служили в армії, а один пройшов військовий шлях до генерала. Батька вже немає більше двадцяти років, але ми, його сини, коли збираємось разом, згадуємо його і його пісню, текст якої пропоную читачам:
Пехота к Дунаю подходит,
Командир задачу даёт,
Быстрее на лодки садиться–
На правый, на берег вперёд.
Приспів.
Маршал Сталин нас учил,
Как с врагом сражаться.
Где пройдет русский солдат–
Кровь врага прольётся.
Ты думал нас сделать рабами,
Великую нашу страну.
Но планы твои провалились–
В Берлине закончим войну.
Приспів.
За написання стройової пісні з таким текстом батька було представлено до нагороди, переведено в дивізійну газету, але внаслідок інтенсивних боїв загинули всі ті, з ким йому доводилось спілкуватись. Матеріали про нього перебували на перевірці, а тут прийшов довгоочікуваний День Перемоги, який він зустрів на території Угорщини. І вже у цьому році батько повернувся в село до сім’ї. Але завжди він нам говорив: найвища нагорода – що він залишився в живих, а діти (їх було на той час п’ятеро) дочекалися батька, дружина – чоловіка, а я, наймолодший в сім’ї Рудиків, побачив світ у перший післявоєнний рік.
Микола РУДИК, член НСЖУ, с. Михайлівка.
