Народився хлопчик у липні 1923 року на хуторі неподалік села Теофилівки в багатодітній родині Бойків. На життєвій ниві скромного і людяного Петра Олександровича всього було – і радості, і турботи. Нелегкі випробування переніс неповнолітній хлопчина. Закінчив три класи. У 12 років залишився без матері. Разом із батьком орав, сіяв, звозив збіжжя волами, пас корів, щоб прогодувати сім’ю.
Важким видався 1933 рік, померло у родині з голоду троє дітей.
У 1941-му Петрові виповнилося 18 років. Він разом з іншими земляками пішов на фронт. Молодих, ненавчених, без обмундирування та зброї їх направили на Дніпро. З великими труднощами дійшли до річки Синюхи. Всі переправи були зруйновані. Лишився один вихід – уплав річкою. Пощастило хлопцеві – умів плавати, а скільки побратимів пішло тоді на дно!
Важко було згадувати. Згодом велика група бійців дісталася до Запоріжжя. День і ніч копали протитанкові окопи, траншеї, робили великі укріплення. Завозили велику кількість боєприпасів, готувались до наступу. Частину Бойка перевели в Оренбург, де бійців готували до великих випробувань у Сталінградській битві. Вже підготовлених бійців-кулеметників переправляли в Сталінград.
«Почалась важка кровопролитна битва. День перетворився на ніч, били з усіх видів зброї. Вода у річці була червона від крові, – згадував Петро Олександрович, – Велике угрупування німецьких солдатів здалося у полон, дуже багато німців було знищено.
Чимало побратимів полягло смертю хоробрих, визволяючи Сталінград».
Після визволення міста полк попрямував на Захід.
Бойко воював у Польщі, Чехословаччині, Австрії, учасник Вісло-Одерської операції. Був поранений, контужений, але йому пощастило – залишився живим. Після закінчення війни служив у топографічному загоні, який побував на території Австрії, Болгарії, Румунії. У 1947 році демобілізувався. За мужність та героїзм одержав чимало нагород.
Війна залишила рубці на серці і тілі ветерана, вічний біль та смуток. З війни не повернулися батько та брат Юхим.
Його батьки – сільські трудівники, шанували людей працьовитих і чесних. Своїх дітей, незважаючи на труднощі, виростили здатними до простого трудового життя, порядними і співчутливими.
Таким добрим, порядним і був все своє життя Петро Олександрович.
У 1947 році одружився з односельчанкою Марією Григорівною. Створили гарну сім’ю. Але фронтові рани давали про себе знати. Переніс важку операцію. Деякий час працював листоношею, кочегаром. А останні роки, перед виходом на пенсію, трудився на цегельному заводі. Дружина працювала в ланці, на свинофермі. Працелюбні, відповідальні, мали авторитет і повагу в односельців та правління колгоспу, нагороджені медалями «Ветеран праці».
Народили та виховали двох дітей – сина Анатолія та доньку Лідію. Радували дідуся та бабусю четверо онуків та шість правнуків.
Передчасна смерть дорогої дружини знову потривожила Петра Олександровича та його сім’ю.
Настав нелегкий період у житті старенького. Почались проблеми зі слухом, втрачав поступово зір. Але головне надбання шановного ветерана – міцна сім’я, славні нащадки і надійний тил – донька Лідія, зять Володимир, з якими він жив до останнього подиху, з доброю душею та щирим серцем. Вони гарно доглядали батька, дбали про його здоров’я, добробут і затишок. Доброти, людяності, турботи у цього подружжя вистачає на всіх. Доглянули одиноку сестру ветерана Наталю Олександрівну.
Мужній захисник Вітчизни Петро Олександрович був доброзичливою людиною, приємний у спілкуванні, любив життя, поважав і шанував людей. Постійно спілкувався з молоддю, школярами. Цікаво розповідав про бойові подвиги та випробування у дні воєнного лихоліття. Ветеран часто виступав на мітингах у День Перемоги, під час ювілейних свят. Особливо запам’ятався усім останній виступ: Дорогі ветерани, Друзі мої милі, Як нас мало уже стоїть на братській могилі.
Час настане, що і нас не стане, Тоді нове покоління на це місце стане.
Наші внуки і правнуки, Синочки і дочки Покладуть на цю могилу Живі ці віночки… 30 вересня 2013 року мужній захисник Вітчизни Петро Олександрович Бойко віді - йшов у вічність. Багата і щедра рідна земля нехай береже його вічний спокій.
Вікторія ГОНЧАР, с. Шляхова.
