У війну, розповідає, він був мінером. А це непроста справа. Тим більше, що ставити, а при потребі й знімати, міни на передовій доводилося вночі. Після того, як граната розірвалася посередині між ним і ще одним із бійців, був поранений, мало не втратив зір.
Якби не притягнули його тоді з поля бою, міг загинути.
Тривалий час лікувався, залишився інвалідом, але хто тоді з цим рахувався – знову потрапив на фронт. Звістка про перемогу застала його у Німеччині.
Тим, що пощастило повернутися додому живим, завдячує Богу. Чи не тому служив весь час (а це шістдесят років) у церкві, двадцять із них – старостою. Тому і достатньо обізнаний з її історією. Передати справи змушений був тільки через хворобу.
Про повагу до нього односельців засвідчує хоча б те, що коли один із сусідів їхав у село (а це зо два кілометри), підійшов до нього і запитав, чи не треба йому щось купити.
Причому, висновок про те, що робилося так не вперше, можна було зробити з того, що для ветерана це не було несподіванкою. Без поспіху вийняв з кишені гаманець, відрахував на покупку декілька гривень.
У свій час, розповідав Іван Юхимович, церкву в Яланці закрили, знищили. Але тоді йому було вже чотирнадцять років, і він добре її пам’ятає.
Тож коли після війни столярував, переробив у ній все посвоєму, але так, як було у колишній церкві. Причому, плату за роботу не брав, боявся, що перестануть виплачувати пенсію.
А влада тоді, згадував, не те, що не заохочувала, а навіть навпаки – забороняла щось робити у ній. Тож трудився іноді ночами. Коли зробив риштування до самої стелі, найняті художники все перемалювали.
Але і тоді, за його словами, із району втрутилися, щоб, бува, не малювали нічого нового, а тільки реставрували те, що було. Проте таємно посміли-таки порушити заборону.
За всі роки, згадує Іван Юхимович, працював з тринадцятьма батюшками. Теперішній, чотирнадцятий, у Яланці вже тридцять років.
До релігії, за словами І.Ю. Мазуренка, цілими десятиліттями навертали своїх дітей батьки, тому скільки б її не забороняли, всі жили, нехай і таємно, а все ж за церковними звичаями.
У свій час, коли церкву в селі мали руйнувати, тодішній голова колгоспу відстояв споруду, щоб, нібито, організувати у ній комору. І комора дійсно була. Але хто знає, чи не був це з його боку прихований прийом, щоб потім швидше можна було її відновити.
На фронті, згадує ветеран, врятував командира роти, за що був відзначений орденом.
На жаль, дружина Івана Юрійовича померла багато років тому, відійшла в інший світ і старша дочка, тож живе нині біля молодшої. І слава Богу, каже, що у його віці хоч пенсію дають – має чим з онуками поділитися.
На те, що йому вже дев’яносто третій рік, не зважає. Бо каже: якщо Бог дає вік, то і рокам буде лік.
Павло КУШПЕЛА.
