У дощ і заметіль, у спеку і тріскучий мороз червоні «жигулі» долають сірі сувої асфальту – вже чверть століття поспішає до своїх парафіян священик Василій (в миру Василь Семенович Коченко), настоятель православної церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Скільки служб відправлено, скільки треб виконано! Скільки вислухано найсокровенніших і найпотаємніших сповідей!
А скільки врятовано людських душ! І не тільки тоді, коли бачиш сльози радості на очах у молодят, які вінчаються, та їхніх родичів чи коли новонароджену дитину прикладають обличчям до ікони «Розчулення», а й тоді, коли руки священика кладуть вінчик на холодне чоло людини, яку проводжають у вічність.
– Треба бути завжди доброю людиною, ніколи ні на кого не тримати зла. Всі люди однакові, бо кожен народжується з Божою іскрою, а їй немає ні початку, ні кінця. Сили зла можуть викликати в людях загострення стосунків, хвороби, розлад життєвих справ. Але душа, яка не порушила Закону Космосу, тобто Закону Божого, – безгрішна. Її тонке тіло, не розірване і не деформоване, завжди врятується.
Запитую настоятеля храму: – Чи легко примусити людей жити на землі чесно без оглядки на Страшний суд, яким багато священиків залякують людей із церковних кафедр?
– Пересічна людина, звичайно, боїться кари Божої, Божого суду. Але це не є істинним покаянням. Об’єктивно справедлива людина скаже: я не роблю нікому зла, бо не хочу. А храм людина повинна відвідувати не тому, що так кажуть батьки чи бабусі. У церкву людину повинно тягнути, їй повинно просто подобатися туди йти і там перебувати. Храм є тіло Боже, і там завжди присутній Дух Святий.
– Але ж Ісус сказав у Нагорній Проповіді, що віра повинна бути в душі людини, і молитися треба й дома, все одно де, – Бог є скрізь.
– Критерій віри і любові до Бога – пожертвування. Відвідуючи храм, людина жертвує часом, здоров’ям, несе дари, милостиню, замовляє треби.
Бог милостивий, він не карає, а тільки дає зрозуміти людині, якщо в її вчинках, діях, у її внутрішній сутності щось не так. Люблячий батько не посадить свого сина на розжарену плиту, а ми всі – Божі діти.
Справжнє пекло – це суд сумління людини, порожнеча душі. Дух Святий та інтелект – речі невід’ємні. Високоосвіченій людині ніколи не буває нудно. Їй може бути холодно, голодно і т.д., але нею не заволодіє нудьга. А коли ми чекаємо, коли швидше б вечір чи ранок – це перша ознака того, що Бог відмовився від людини.
… Церква в Ставках – не просто храм, де чітко виконуються треби і служби. Це й аудиторія для роздумів, ціла арена дискусій у політичному сум’ятті сучасності.
Василь Семенович продовжує: – Наші діти-прадіди були від природи мудрими і сильними. І прокисає їхня кров у нащадках, які шукають сьогодні, як заблукані олені, різних сект, «кращих» вір, зраджуючи найвище і найцінніше в світі – віру православну, в якій нас охрестили батьки, раз на віку ще немовлятами, просвітили нас і розкрили нам очі на світ. Ми «розчинимося» в просторі як українці, як нація тоді, коли перестанемо бути людьми, коли серед нас ще будуть такі, що глумитимуться на кимсь біднішим, слабшим, беззахиснішим. Ми позвикали находити владу, президентів, одне одного, а не вміємо дивитися у власні душі. А лукавий – хитрий стратег. Він завжди шукає шпаринку і ніколи не піде напролом туди, де все добре і в злагоді. Росія ніколи не буде переможцем, бо вона агресор. А нападник завжди залишається переможеним. Це закон Космосу. Зараз на нас підняв руку брат, найближчий, найрідніший. Не німець, не фашист, не татарин чи монгол, а брат, з яким ми молимося однією мовою!!! Тією, якою нас навчили молитися матері. А вище віри нічого немає на землі, святій і грішній...
* * * Кінець срібного березня, коли уже майже по-квітневому доспівують підсніжники, сорок Святих Мучеників Севастійських, Святі Янголи, Матір Божа і сам Ісус благословили щиро вітати з днем народження отця Василія. Це збігається якраз з великим постом, коли віряни йдуть на сповідь і причастя до церкви, прагнучи почути голос Василя Семеновича: «Бог простить усі ваші гріхи». Прийняти причастя з його рук – це найвищий оберіг.
У Ставках до храму ідуть усі –і старі, й малі, всі, хто бажає причаститися Христових Таїнств. І навіть з інших сіл.
Настоятеля храму привітали церковний хор, парафіяни, громадськість. А вдома – матушка Анна, лагідна дружина, красива і розумна, діти, внуки, вся велика родина...
Біля церкви ще від воріт приваблюють красиві алеї, капличка, квіти, зі смаком пофарбований паркан. Вражають спокійною величчю дзвіниця, позолочені куполи. А в самому храмі – чистота і порядок, пахощі ладану переплітаються із ароматом кокосу, що мироточить з ікони завдяки дбайливим сестрам-хазяйкам Моті та Лєні. А Марічка Антонівна Малюта, завжди зі смаком одягнута, запрошує всіх до участі в службі, до кожного знає підхід, знайде добре і мудре слово.
Тут вас зустріне Божа Матір на іконі, яку привезли з Почаєва. Подивіться в її очі. Подивіться в очі ікон «Нев’янучий цвіт» або «Неждана радість»! Чи не розчулиться душа від цих поглядів? Вся ця благодать дана нам, живим, як і дана можливість покаятися.
Бог пропонує спасіння сьогодні, лукавий – завтра. І навіть тоді, коли від нас відвертається звичайна земна людина або коли вороги шукають погибелі, нав’язуючи нам непотрібні «цінності», навіть тоді, коли нас уже ніхто не любить, пам’ятаймо: один Господь допоможе нам розібратися у строкатій і бурхливій плутанині думок, почуттів, подій, убереже нас. Навіть над прірвою. Він постраждав на Хресті ради нас, і кожен у його серце вбитий цвях – це наш гріх.
Отець Василій, батюшка, випрошує у Бога сьогодні прощення усіх наших гріхів.
Прийдімо у його храм, наш храм душі – наш перший дім і останній. Попросімо теж у Бога здоров’я, щастя, родинного затишку для Пастиря у нелегкій путі, у пустелі життя.
Всі ми – воїни і подорожні…
Катерина АНДРОНИК, поетеса, журналіст, с. Ставки
