Довелося воювати Миколі Петровичу і на Сталінградському фронті, захищаючи завод "Барикади". Фронтовики добре знають, що, крім ворожих куль, снарядів і бомб, радянських бійців косили і хвороби. Справжньою бідою була і туляремія. Підрозділ, у якому служив Журавльов, зняли з позицій і відправили до госпіталю. Микола Петрович вважає, що це, мабуть, багатьом із них врятувало життя.
Після госпіталю знову реформування, земляк у січні 1943 р. потрапляє на Калінінський фронт. Тепер він старший розвідник артилерійської дивізії, корегувальник.
– Якось вночі німецька розвідка блокувала наш спостережний пункт, – розповідає Микола Петрович. – Нас мало, а фашистів у кілька разів більше. Зав'язався бій. Я особисто з пістолета уклав шість фріців. Але, найголовніше, ми викликали вогонь на себе. Вранці підійшов лижний батальйон. Убитих ми нарахували 18 ворожих солдат.
За цей бій Журавльова нагородили медаллю "За відвагу". Дорожить Микола Петрович і медаллю "За бойові заслуги", якою він був нагороджений ще у 42-му, а в той час, за його словами, нагороди скупо давали. Тоді Журавльов у розвідці разом з товаришами вночі полонив німецького автоматника.
Фронтова доля закинула Миколу Петровича і на Курську дугу. З 6 до 12 липня сорок третього наші війська тримали оборону, а потім пішли у наступ. Запам'яталися Журавльову жорстокі, кровопролитні бої, великі втрати. Форсувавши невелику річку, він з товаришами просувався вперед у напрямку на Орел. Кулі сипалися градом, від вибухів здригалася земля. Неподалік рвонув снаряд, і Миколу Петровича оглушило і присипало землею.
У складі ІІ Білоруського фронту старший сержант Журавльов, командир взводу управління, визволяв Білорусію. Микола Петрович пригадує, як форсували Дніпро в районі Рогачова і Жлобіна.
– Зима, холодно, сніг, снаряди рвуться на льоду. Перейшли ми на ту сторону. Раптом з боку Рогачова підійшов бронепоїзд і відкрив шалений вогонь по нашій піхоті. По рації я отримав наказ – негайно підготувати дані. Розкрив планшет на колінах і швиденько взявся за діло. Руки підморозив, але вчасно передав координати. Наша артилерія вдарила по бронепоїзду і відтіснила його вогнем.
Наскільки це було важливо для закріплення успіху, можна судити по тому, що Миколу Петровича за цей бій було нагороджено орденом Червоної Зірки.
Потім була Прусія, а восени 44-го року Журавльова направили у Сталінградське артучилище, розташоване в Астрахані. Через рік молодий лейтенант потрапляє у Володимир-Волинський і деякий час служить на кордоні з Польщею. У 46-му бригаду розформували і він повертається додому.
– Війна, окрім того, що там стріляють, – це каторжна праця, – каже Микола Петрович. – Дуже важко жити на війні, це надзвичайні випробування для людей. Пригадую Калінінський фронт. Сніг по коліна, спали під відкритим небом. Палили багаття, на ніч розгрібали жар, стелили хвою і лягали спати, притулившись один до одного.
Досі згадує фронтовик своїх бойових побратимів – командира взводу розвідки старшого лейтенанта Зайчикова, свого друга студента Донецького гірничого інституту Івана Скоробагатова, помкомвзводу старшого сержанта Корнюхова із Ленінграда, начальника артилерії дивізії Антадзе… Ваня Скоробагатов загинув у Журавльова на очах. Це було на Курській дузі. Рано-вранці вони удвох проводили зв'язок від спостережного пункту до батареї. Снайперська куля обірвала життя молодого солдата… А одного разу Микола Петрович разом з майором Антадзе потрапив під обстріл. Офіцера було поранено, і Журавльов доставив його до санчастини.
Два роки на передовій… Чого тільки не бувало за цей довгий час! Скільки довелося пережити солдатам, які наближали Перемогу! Їхній подвиг, без перебільшення, житиме у віках.
Після війни Микола Петрович 42 роки пропрацював на
Бершадському цукровому заводі: спочатку змінним теплотехніком, потім начальником планового відділу, а останні три десятки літ – головним бухгалтером. Фронтовик не може збагнути, як район допустив, що завод порізали?
Разом з дружиною Аделею Леонтіївною, з якою рука об руку йдуть по життю уже 57 років, виховали трьох дітей, мають трьох онуків і правнучку. Є в Журавльових сімейні альбоми, і коли Микола Петрович гортає їх, серце сповнюється спогадами про воєнне лихоліття, яке обпалило молодість.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
