Після цього наші війська ввійшли на територію Румунії.
Після поповнення підрозділів та короткого перепочинку частину маршем було направлено через Югославію в Угорщину.
Коли підійшли до Дунаю, був наказ – форсувати ріку.
Разом з батьком в одній роті служив житель
Крушинівки Ужвак Серафим Якович, який виріс на березі річки
Південний Буг і добре вмів плавати, управляти човном. Вони знайшли човен, як могли підправили його і на ньому форсували Дунай. Це було під містом Секешфехервар. Форсували ріку хто тільки на чому міг: і на плотах, і на бочках, і за кіньми під шквальним вогнем ворога. Батько й Ужвак вдало форсували водну перешкоду і зайняли оборону на другому березі ріки. Саме там був смертельно поранений Серафим Якович, який помер у батька на очах.
Бої за місто Секешфехервар були дуже важкими.
Батько, поранений в плече, потрапив у полон, з якого разом з киянином Анатолієм Тімашовим втекли вночі і повзком добралися до передової, де зустрілися з нашими танкістами. Після перевірки у контррозвідці батька і його товариша направили в одну частину. На превеликий жаль, післявоєнні пошуки, запити в архів не дали можливості відшукати Тімашова ні батькові, ні нам, його дітям.
Цікавий такий факт, про який розповідав батько, і залишив нам, як пам’ять, одну із своїх пісень. Вірніше, він написав вірш, а потім бійці їхньої роти та інших підрозділів співали його як стройову пісню.
Одного разу, коли пісню співала їхня рота, її зупинив комбат і запитав у командира: «Звідки взялася ця пісня?» Той відповів, що у роті є сержант, який її написав. Комбат викликав до себе батька, який нам розповідав, що дуже переживав, адже відомо, що то були за часи – одне необережне слово і можна чекати всього. Однак комбат після розмови з батьком направив його в штаб дивізії до політпрацівника на співбесіду. Той дав батькові папір і олівець і, залишивши самого, запропонував скласти вірш, написати щось. Невідомо, звідки в нього взялись сили, натхнення, але рядки лягали один за одним, і вийшов непоганий вірш. За відмінну службу та написання стройової пісні батько був представлений до нагороди, але не одержав її – знову був поранений в бою, а після одужання до демобілізації служив в іншій частині – охороняв громадський порядок в одному із невеличких містечків на території Угорщини.
Та найвищою нагородою для нього було те, що його діти дочекалися батька, а дружина – чоловіка. Повернувся батько додому вже в післявоєнний час.
На 9 Травня поїхав він в Крушинівку виконати зобов’язання, яке дав своєму побратиму Ужваку Серафиму.
Розповів рідним про останні години життя їхньої найдорожчої людини – чоловіка, батька, дідуся.
Пройшов деякий час, і рідні Ужвака зробили запит в архів.
Одержали відповідні документи, дозвіл для поїздки до могили солдата. Як це відбувалося, розповідає одна із учасниць поїздки: «Коли ми дісталися до міста Секешфехервар, то зупинились на залізничному вокзалі.
На світанку з жінкою двоюрідного брата пішли шукати цвинтар. Дякуючи добрим людям, ми його знайшли і почали шукати дідусеву могилу.
Цвинтар був добре освітлений, могили в два ряди, пам’ятники нашим загиблим з зірочками. Наші пошуки не дали результату, ми замерзли (це було взимку) і вирішили повернутись на вокзал, обігрітись, випити чаю, відпочити і поновити пошуки на цьому, а, можливо, і на іншому цвинтарі, про який говорили місцеві жителі. І ось саме в цей час почувся якийсь дивний шум, гул. Ми одночасно присіли і, оглянувшись, нічого не побачили, крім маленької пташки, якась десь взялась і сіла на одну із могилок біля нас. «Мабуть, це дідусева душа», – сказала я. Пташка почала перелітати з могилки на могилку, і ми, мов загіпнотизовані, пішли за нею. І ось на одній із плит ми прочитали прізвище свого дідуся: «Ужвак Серафим Якович». Можливо, в це важко повірити, але це факт. Крім того, ми на цьому цвинтарі знайшли могилки ще двох наших земляків – Максимчука Леоніда та Гонтарука Якова».
Після того Лєна, так звати онучку Ужвака Серафима, приїздила до нас в Михайлівку, а ми, в свою чергу, побували в неї в
Крушинівці. Запросили їхню родину приїхати до нас на проводи, провідати могилу нашого батька, поспілкуватись з нашою сім’єю, адже в цей день на батькову могилу приїжджають всі шестеро дітей, онуки, правнуки, які збираються, щоб пом’яну - ти, віддати належну шану. Надіюся, так буде і цього року і на проводи, і на 9 Травня, яке було найбільшим святом серед усіх свят для нашого батька – помкомвзводу, старшого сержанта.
Пройшов час, і вже в честь звільнення Бершадського району, ніби прийнявши естафету від людей старшого покоління, вшановуючи їхню пам’ять, я, наймолодший із сім’ї, присвятив їм свого вірша, але вже про форсування річки
Південний Буг у березні 1944 року.
Піхота підійшла до Бугу, Над Берізками плив туман, На річці крига тонка була – Завдання ставив капітан: «Навести швидко переправу, На правий берег перейти, Зробити вміло свою справу, Щоб танки тут змогли пройти».
Селяни їм допомагали, Із лісу дерево везли, А з дна ріки вони дістали Раніш затоплені човни.
Вода кипіла від снарядів, За Буг тікали вороги, Фашистських нищили тут гадів Вітчизни вірнії сини.
Ми всіх героїв пам’ятаєм, Які звільняли рідний край.
Живим здоров’я побажаєм, А убієнним – вічний рай.
Микола РУДИК.
с.
Михайлівка.
