«На злеті сонцевім, недільно го дня,
Коли іще служба у храмі версталась»,
– Повсюди, як грім, тільки вістка одна,
В сім’ї наче матері раптом не стало…
З гіркотної втрати блудив листопад,
І рампилось сяєво, мов серед літа.
Нічник діамантами землю всипав,
Аби у пітьмі Вам додалося світла.
Немає Вас, кажуть…
О птахо дібровна,
Чому ж у стількох тоді образи мовні
Єство колерують, як співи в гаю?
Напевно, тому, що добру Ви учили,
З натури-де Вашої котре сочилось,
Снагу із якого й донині всі п’ють…
Снагу із якого й донині всі п’ють...
(самим у рази воно теж повертає)
Немов святу книгу, Ваш облик у путь.
Узяв кожен з нас і проникно читає:
«Узвиш як, открита, вартний педагог,
Із орденом «Дружби», а скромна й розхила!
Здається на те, що сприяв отут Бог
І долі моїй вона хресно явилась.
Зазву, навіть шепотом, чуйну, до себе.
І знову, дивись, її приязний щебет
Вкрасує ходу, ніби гурт поетес…»
…Вчите ви отам вже, де яснії зорі.
Ваш труд, яко хвилі, що власкують море
На вічне життя має згоду й небес!..
Василь КОРНЕЛЮК. с. Баланівка.
