Тому у нас набагато складніше було діяти партизанам, підпільникам.
Після війни я працював інспектором у Бершадському територіальному управлінні– на три райони. Ще тоді ми помічали, що менталітети населення, яке було під німцями і під румунами, були різними. Бершадські євреї хоч і пережили гетто та були виснаженими, проте вижили. А всі тернівські були розстріляні. Вижити декільком вдалося лише завдяки тому, що переховувалися, а деякі перебралися через Південний Буг. У Тернівці розстріляли три тисячі євреїв. Румуни ж не були такими жорстокими.
Коли розпочалася війна, мені пішов сьомий рік. Під вечір того дня моя мама при - йшла за мною у дитячий садок і сказала, щоб забирав усі свої речі, бо він вже не буде працювати – війна.
Батька, який працював бригадиром, дома того дня не застали – він загадував людям, щоб ішли на мітинг. А прокинувшись вранці, я помітив, що він дуже схвильований – йому вручили повістку йти на фронт. Мама напекла хліба, одну хлібину поклала йому в мішок, і він подався на збірний пункт, а я – за ним. Прощаючись, ми ніби відчували, що бачимося востаннє, і я дуже плакав. Мобілізація ж усіх чоловіків тривала, аж поки не прийшли німці.
Вступили вони у наше село в неділю, 15 липня, і одразу ж взялися за мародерство. Була ціла облога, свистіли кулі, точився сильний бій за село. За садком була гречка, і наші влаштували у ній засідку. Як тільки німці наблизилися, пішли з ними врукопашну.
Тож у селі є поховані і їхні, і наші солдати, тільки німецькі могили зрівнялися з землею, а рештки наших бійців пізніше були звезені у братську могилу.
Чимало тоді мені довелося бачити і чути. Так, як німці не звертали на дітей уваги, я ходив скрізь і чимало побачив.
У селі встановлювалися їхні порядки, позаду нашої хати була німецька комендатура, були призначені староста, секретар, голови у двох колгоспах. Німці їх не розігнали, бо це була вигідна форма господарювання. Було і п’ятеро поліцаїв, на підкріплення яким присилали ще декілька із навколишніх сіл.
Одного разу до нас при - йшла сусідка і сказала, що у Тернівці є табір, у який німці зігнали полонених. А що, як у ньому є і наші чоловіки? Тому вже на другий день ми поїхали туди підводою.
Поле між Тернівкою і Серебрією було огородженим, виднілися вишки із солдатами-охоронниками. Полонених налічувалося, мабуть, тисячі, після взяття у полон шостої і дванадцятої армій під командуванням генералів Музиченка і Понєдєліна. Мама та інші жінки вигукували прізвища своїх чоловіків і рідних, але так ніхто і не знайшовся.
Там став свідком, як німці відчинили обору і партіями гнали полонених на обід у приміщення МТС, де годували їх просом. Напували – водою із ставка. Одна жінка відважилася і висипала в обору поміж полонених з великої торбини окрайці чорного хліба та огірки. За це її німець вдарив і вона побігла. Один із полонених ледве дотягнувся до окрайця хліба, який не долетів до них. Тоді німець дав йому лопату, наказавши копати для себе яму. Полонений зі сльозами випрошувався і казав, що у нього двоє дітей.
Але це не допомогло. Як тільки яма була готова, його розстріляли. Жінки, які за усім спостерігали, теж дуже плакали і просили, щоб німець не вбивав полоненого. Але і це не допомогло.
Дяківка, згідно з їхніми порядками, взагалі мала бути знищеною після того, як було вбито коменданта. Перед цим його запросили на весілля, на якому він веселився і танцював. Вночі ж сів у карету і подався у напрямку Тернівки. Але при в’їзді у село зустрівся з партизанами, був важко поранений і помер.
Німці тоді зігнали людей у школу і мали їх спалити. Врятували партизани під керівництвом Корнійчука. Діяли в селі і підпільники під керівництвом Іллі Кириченка.
Влітку 1942 року окупанти також зігнали всіх жителів Дяківки у центр села, де тепер будинок культури. Там тоді була велика яма. Я притулився до мами, бо чув, що почнуть розстрілювати. Під берестком, який і досі росте у центрі села, вже стояв кулемет. Під’їхав розмальований німецький автобус, з нього вийшли офіцери і перекладач.
Довго говорив рудий німець: якщо не зізнається ніхто, де партизани, розстріляють усіх.
Але Йосип Шевчук, який був старостою села, не виказував нікого і тим самим відводив біди від села. Пізніше, як прийшли наші, його все ж арештували, вислали, у засланні він і помер.
У 1944 році фронт наближався. На початку березня заграву було видно від моєї хати. Казали, що то горить Умань. Пригадую повітряний бій. Через село у напрямку Гайворона тікали поліцаї, яких партизани розстрілювали. А 12 березня, коли вже підсохли стежки, попід нашу хату бігли люди, і я теж побіг за ними. А на степку, де зараз контора, вже були наші солдати – на конях, з автоматами. Я підійшов і запитав командира, чи не бачили мого тата. Він відповів, що не бачив, але якщо він живий, то від нього обов’язково наді йде лист. І по сьогодні чекаю того листа. Не повернулися з війни 169 моїх односельчан. Наші війська наступали з Умані, через Тернівку. У напрямку Джулинки, Бершаді рухалася колона танків.
Летіло дуже багато літаків. У Тернівці точився бій, у якому було підбито декілька наших танків. Дяківку ж було визволено 12 березня 1944 року військами 2-ого Українського фронту під командуванням Конєва. Таке навіки не зітреться з пам’яті свідків тих подій.
Микола ІЩЕНКО, голова ради ветеранів, с. Дяківка.
