У важкі післявоєнні 1946-47 роки їли лободу, кропиву, жолуді. З колгоспних кагатів добували із померзлої картоплі синій крохмаль. До нього додавали перетерті жолуді та ласували млинцями. Після косарки збирали колосся у пошиті з рушників торбини. Та не всім це вдавалося, адже нас, мов коршун, на коні наздоганяв об’їждчик. Він різав наші торбинки, а зерно викидав, мовляв, нехай воно краще зогниє, а ви здохніть із голоду.
Досі пам’ятаю, як у наших сусідів під час окупації стояла німецька польова кухня, а у нас на постої було два німці.
Один одружений (показував фото дружини та двох дітей), інший – холостяк. Ці два німці приносили мені, дитині свого ворога, з кухні шоколад, печиво, м’ясні галети… А свій, односельчанин, різав торбини з колосками.
Біль втрати рідних із часом затуплюється. Проте ніяк не можу змиритися з тим, що бачу сьогодні. За моїми спостереженнями, на параді до Дня Перемоги в першій шерензі (і так має бути) йдуть ветерани.
Але які? Червонощокі чоловіки, кітелі обвішані від грудей донизу різними видами орденів та медалей, а жінки – з макіяжем, фарбованим волоссям, молоді обличчя… А де справжні ветерани? Минулого року серед того натовпу помітила тільки одного дідуся з паличкою, який ледве йшов, у простесенькому костюмі, зморщений, худий, спрацьований, битий горем. Ось це ветеран! Перед таким, справж нім, я би стала на коліна і поцілувала б його руки.
Оті червонощокі «ветерани» молодші за нас, дітей війни (яким уже під 80 років), а наймолодші ветерани мають по 90 і більше. Звідки ж беруться сьогоднішні ці так звані «ветерани»? Адже ті, які воювали і відвойовували, вимерли або ж вимирають. Звідки такий цинізм та насмішка?
Боляче за тих, хто загинув.
Боляче за нас, дітей війни. Адже ми не мали дитинства, гарної юності, а тепер ще й жебракуємо на старості. Ніби і маємо статус «дітей війни», але що з того? Пільги скасовують, пенсії мізерні. Невже ми непотріб чи баласт, якого хоче влада позбутися? На нашій праці ви нажили свої статки, на наших полях ви стали повноправними господарями (згідно з прийнятими вами для себе законами), витягуєте всі соки з надр, полів, лісів, рік. Будуєте собі царські палаци, дітей навчаєте за кордоном, зневажаєте простий народ. А поділіться своїми мільярдами з нами, тими, хто їв кропиву і жолуді, додайте до наших пенсій, щоб ми могли спокійно вмерти… У школі нам розказували про мільйонерів у Америці.
Але ж звідки у нас в Україні їх стільки наплодилося, коли народ зубожіє, бідує, заледве зводить кінці з кінцями? Куди ми йдемо, в яку Європу?
Сьогодні від переможених у війні нашими батьками чекаємо подачки чи гуманітарки. Соромно за державу, яка сьогодні вертає нас у кріпацтво всеможливими податками.
Не боюся сказати, що влади у нас немає і порядку також. Сподіваюся, що ті покоління, які прийдуть нам на зміну, зможуть вибороти для себе і для нащадків право бути людьми та господарями у рідній країні.
Настасія ЖУРАВСЬКА, с. Яланець – м. Трускавець.
вранці -2…-4° 
