Знову згадав рідне село, той день 22 квітня 1944 року, коли, після визволення
Війтівки, всіх 74 хлопців 1926 року народження призвали до армії і відправили на фронт. Як склалася їх доля?
Йому повезло – пройшовши горнило війни, він залишився живим. Служити Петру довелося аж до 1950-го. Бойові нагороди, серед яких особливо цінна для нього медаль «За відвагу», говорили самі за себе. Та, крім багатьох фронтових подій, які закарбувала пам’ять, залишив він по собі ще й викопану в далекосхідних степах криницю, якої не мала та місцевість. За це навіть відпустку заслужив додому.
Наша розмова з Петром Васильовичем Хмаруком у його оселі затягнулася – ветеран знову полинув у фронтові спогади. Пробую перевести наше спілкування в інше русло – адже мій співрозмовник представляє цілу династію копачів криниць.
– Мій прадід, дід і батько всі копали криниці, – продовжив він. – Прадід був неабияким силачем, навіть поборов у молодості знаменитого борця на сході села біля нашої церкви. А ще відзначився тим, що викопав криницю для панів Собанських.
– А що пам’ятного залишив по собі ваш дід?
– Викопані ним криниці, – почув у відповідь, – в тому числі й цю, що на вулиці біля нашого обійстя, з якої ми набираємо воду. Їй вже понад 200 років, і вона викладена камінням, окреме з них вагою до 2 центнерів.
– А скільки батько викопав криниць?
– Мій батько копав нові й обкладав відновленні криниці, – почув у відповідь. – Мабуть до 400 всього. Коли створили колгоспи, то масово на полях і на станах почали копати криниці. У нас тільки на Війтівських полях з’явилося їх 27 – список їх, як і місця, де вони засипані, я знаю і розповідав про це у сільській раді.
– То ви з батьком копали криниці?
– Звичайно, коли прийшов з армії, бо до війни допомагав йому тільки розчищати закидані.
Батько цікаво розказував як копав криниці в Гайсині, в Чечельнику, а в Тростянці, коли відновлювали закидану криницю на совхозі, яка мала 36 метрів глибини і 2 метри діаметром, дістали з неї навіть гвинтівку і снаряд.
– А свою першу криницю ви пам’ятаєте?
– Зараз припомню… Ми копали в багатьох селах – у
Бершаді,
Яланці,
П’ятківці. А найпершу копав разом з батьком на горі, як їхати з Ольгополя на Стратіївку. 6 чи 7 криниць викопали в Тростянці, на так званій «витягалівці», де тоді їх зовсім тут не було.
Виявляється, в той час, за словами Петра Васильовича, їх запрошували в інші райони через… голову Бершадського райвиконкому, який відповідно давав вказівку голові колгоспу щоб той відпустив їх з роботи.
– А як визначали місце для копання криниці?
– Є багато способів. Наприклад, береш два вербових прутики в руки, трішки переламавши їх, і йдеш місциною. Там, де є вода, вони починають сходитися один до одного і викликати навіть тремтіння в руках. Це проробляєш в різних напрямках і віднаходиш спільну точку. (Вже пізніше мій співрозмовник продемонстрував це біля своєї криниці в підтвердження правильності вибраного місця).
Інший спосіб – вибираєш місце там, де росте хрін чи повій. Якось в
Луговій, копаючи криницю, «йшов» по кореню хрону 14 метрів і, дійшовши до води, дістав його початок – щось схоже на купу клоччя.
– Які ще курйозні моменти вам запам’яталися?
– Якось в Тростянці, пройшовши 10 м піском, почав ставити круги у воду викопаної криниці. Три круги ставив підряд і вони кудись всі зникали. Запам’яталася криниця, яку копали на
Бершадському хлібзаводі, а потім мурували – її діаметр тут 1,8 м.
А батько якось розповідав, що, завершуючи копати криницю в Стратіївці, сильно вдарив лопатою і вона «втікла» вниз, а потім підземна річка ледь не забрала його самого – вчасно схопився за мотуз, яким витягли на поверхню. Рівень води в цій криниці перевищив 6 метрів. У Завадівці, коли копали криницю, наштовхнулися на велику каменюку, яку змушені були передовбати вручну, щоб дістатися до води.
Якось у
Малій Киріївці, де дитячий садок, нас найняли замінити тут дубові прогнилі зруби на цементні круги. Робили це поступово, починаючи знизу. Але після восьми поставлених кругів на мене зверху впали зруби, і я ледь не загинув. «Відкопали» мене через три години.
– А де в селі найдобріша вода?
– Добра вода в нашій криниці, яку називають «хмаруковою». А ще подобається вода з «харитонової» криниці, де виходить підземна річка зі склону. Така ж вода і в «маршуковій» криниці, вона ніколи не замерзає.
Коли з ініціативи сільської ради взялися за відновлення джерела в яру, що біля дороги на Сумівку, то запросили для консультації і Петра Васильовича, який порадив як краще все облаштувати.
Ще багато розповідав мій співрозмовник про «бабину» та «бабійову» криниці, про джерела в «зайцевому» яру та напрями підземних річок по селу. А завершив такими словами: треба берегти криниці й джерела, бо це життя. Треба, щоб діти мали таку совість, як ми, старі.
Киваючи головою, з ним погоджувалася й дружина. Подружжя Хмаруків вже більше півстоліття разом, виховали трьох дітей, дочекалися онуків. І хоч потреби нині в професії копача криниць ніби й немає – техніка замінила ручну працю, все ж не вистачає справжніх майстрів своєї справи з успадкованою здатністю не лише добуватися до води, але й знати та оберігати цей чудовий дарунок природи людям.
Павло БАЙДАЛЮК.
с.
Війтівка.
