7 липня зранку дзвони скликають мирян на службу у православні храми. Великомучениця Варвара, коли їхала зі служби з подругою кіньми, дивлячись на красу липневої природи, квіти та аромати зелені, висловила думку, що не може одна людина чи язичницький бог (або їхня солідарність) створити таку красу і гармонію світу. Це може створити один тільки Бог християнства.
… А після вранішньої служби всі поспішають до Бугу, куди кличуть музика, пісні, вірші, ігри, конкурси.
– Уже стало традицією в Ставках, як і в багатьох селах району, святкування – дійст - во на прибузькій скелі, коли Водяник, Мавка, Лукаш, Мавки, в яких переодягаються наші сільські аматори, розважають людей. Після урочистої частини свята – конкурси на кращі пісню і вірш, потім спортивні змагання, різноманітні ігри, сміх, жарти. А завершує свято дискотека. Багато в чому нам допомагають наші спонсори, – розповідає очільник села Микола Запорощук, – це передусім орендатори, фермери, які забезпечують коштами не тільки на костюми, музику, але і на частування гостей свята варениками, чіпсами, морозивом… У цьому велика заслуга і наших власників та продавців сільських магазинів «Мрія», «Конвалія», «Над ставом», «Орбіт», «Андрюха», «Смак»… Люди стараються, щоб запам’яталося свято… ЧИ ВИННІ КОНІ З ДЗВІНОЧКАМИ і порожні церкви в тому, що так на Україну невідомо за що розгнівалися боги? Чи зрадили ми своїй праслов’я - нській рідній національній вірі (РУН-вірі), чи зраджуємо Ісуса, відзначаючи традиційні свята? По-моєму, ні «свої», ні «чужі» боги тут ні при чому. В чомусь поганому в «карі» Бог ні при чому – тут замішані темні сили; а Господь тільки дає зрозуміти людині, що в ній щось не так… Затоплює упродовж багатьох років Закарпаття, бо люди почали вирубувати ліси – легені України. Генделики в нас ростуть, як гриби, а ми дивуємося, що Поділля мокре, а літа то холодні, то спекотні… Засмічуємо кладовища штучними квітами замість того, щоб ці гроші потратити на милостиню старим і бідним. Береги, ліси засмічуємо… Вчора ми одягами червоні галстуки, сьогодні – вишиванки. А що змінилося? Наші ляльки-мотанки відомі і на американському континенті. Ми дивуємо світ рецептами національних страв.
Народжуємо дітей (бо гроші на них платить держава), а що буде з ними завтра, з цими маленькими людьми?
Веземо в АТО продукти цистернами, а Росія для своїх у свою чергу – б’ються люди, вбивають одне одного, і ніхто не хоче скласти зброю.
Звичайно, першим це має зробити агресор. Колись на землю впало страшне випробування у вигляді Гітлера, якого ціною неймовірних зусиль людства було подолано.
А нині вже його послідовник Путлер теж хоче поневолити наш дух. Але не маємо права дати йому це зробити!
… Догорає багаття на березі Бугу, лунають останні пісні, і п’янить чебрець так очманіло, мов востаннє. Розносить вітер пахощі лимонної м’яти – меліси, що теж символізує Україну. Шукаймо її на світанні, мов червону руту. Шукаймо Україну, яку ми десь колись загубили.
Молодій країні за чверть століття посивіли коси, а хто винен у тому, як не ми, люди?
ЩО ТАКЕ ПОЕЗІЯ?
А що таке пахощі квітів?
Пахощі, які символізують мир і порозуміння між народами, які об’єднують людей і створюють відчуття затишку, гармонії, тепла, світла. Тут не може бути місця війні, ворожнечі, чварам і авантюрам.
Це аромати хвої, ладану (істинного антидепресанта на світі!), кокосу, бергамоту, акації і жасмину, мускату і сандалу, евкаліпту, шавлії, кардамону, любистку і меліси…Це пахощі трав над Бугом, рідним краєм пахнуть і купальські пісні, і церковні хори, вибухає яблунева і бузкова заметіль, біла симфонія травневої ночі, що несе нас у юність і дитинство. І зеленава симфонія ночі купальської.
…На тому березі стоїть Марія Магдалена. «Грішниця!» – кричать жінки у натовпі.
Хай кине в неї каменем той, хто безгрішний… А кожен думає: «Дай, Боже, хоч краплинку щастя». А на цьому боці невидимо для всіх – Божа Матір. Дивиться пильними очима і терпить, прощає цей нерозумний, шизофренічнороздвоєний світ.
КАМІНЬ МЕЖОВИЙ
… Було вже далеко за північ. Я давно повернулася зі свята, щось не спалося від нових вражень. Вирішила знайти у своєму зеленому дворі мелісу, щоб заварити заспокійливий чай. До мене підійшли молоді люди і запитали, що роблю о такій пізній порі… До молодих, до нашого цвіту України хочу звернутися: «Шукайте цвіт папороті купальської ночі!
Шукайте кожен свою мелісу і червону руту. Шукаймо Україну в собі! Рідним краєм пахнуть наші українські пісні. Вони натуральні, і про це знає весь світ!» Ми не жлоби, не рагулі (західноукраїнське слово, яким називають розпусну людину). І ні сантиметра не віддасть українець нікому своєї території не тому, що там виросте зайвий корч картоплі, а тому, що там невидимо стоїть камінь межовий нашого праслов’янського прароду… Нашої пращурівської української ментальності і енергетки…
Катерина АНДРОНИК, поетеса, журналіст, лауреат премії імені Василя Думанського 2016 року, с. Ставки.
