У птиці, мабуть, як і у нас, людей, своєрідний інстинкт до виживання – все ж перепадає якась зернина, що загубилася при розвантажуванні мішків.
Перед відчиненими дверима млина, ніби на замовлення, зібралися транспортні засоби на будь-який смак: і одноконка, якою привезли із
Михайлівки сюди мливо, і чепурненькі "Жигулі" з причепом, навантаженим лантухами, господар яких гордовито почувався хазяїном ситуації. Коли захочу, мовляв, тоді і поїду, та ще й з вітерцем, бо ні від кого незалежний.
Набагато квапливішою була ситуація з мішками біля вантажівки. Чи не найбільше поспішав, так і читалося в його очах, водій. Чи не тому, що, вирішивши підробити у такий спосіб, або просто комусь допомогти, відірвався без всякого на те дозволу начальства від виконання своїх обов'язків.
Що ж, і тут, як і в отого птаства при в'їзді, теж відчувався у кожного порив до виживання. У кожному русі, на кожному кроці.
Хоч пейзаж аж просився в об'єктив фотоапарата, довелося таки "здатися" на прохання чоловічої команди із вантажівки і нічого не фото - графувати. Бо як начальство, мовляв, дізнається, на які цілі використовувалося того дня настільки дорогоцінне паль - не, машина у робочий час, то по голівці нікого не погладить.
А у їхнє виправдання хочу додати, що цьому водієві за його послугу, можливо, ще й потрібно подякувати. Бо хто ж, як не такі, як він, підвезе сьогодні пенсіонерові до млина, та ще й у сусіднє село? Адже базового господарства у їх рідному селі, де можна було б, як колись, виписати транспорт, давно немає. Як і млина. Хіба це не є ще однією із соціальних проблем віддалених сіл?
У тому, що конячина у нього чи не єдиний засіб до виживання, переконував і Андрій Підперигора, її власник, який теж привіз нею зерно до млина.
– Щось комусь підвезеш, город заборонуєш, ото і весь заробіток. Іншої ж роботи у
Михайлівці не знаходиться, – переконував.
А організував оте диво, мається на увазі млин у
Лісничому, не хто інший, як колишній водій голови колгоспу Олександр Васильович Білецький.
Хоч про жителів навколишніх сіл аж ніяк не скажеш, що у них, як кажуть, ні в горшку, ні в мішку, бо за орендовану у них землю чимало зерна отримали, – млин працює всього два дні на тиждень.
Але і за те жителі
Лісничого, як і сусідніх сіл, кажуть йому велике спасибі. Бо не було вже у цьому приміщенні ні вікон, ні дверей. Довелося умільцеві реставрувати, відновлювати не лише механізми самого млина, а й ремонтувати приміщення. Як тут не згадати ще одну народну мудрість, що без муки, мовляв, ніколи й нічого не прийде в руки.
Коли вже зайшла мова про вигоду від того млина, то ні про які "мірчуки", як колись називали плату за послуги млина змеленою продукцією, мова не йде. Розрахунок тут тільки грішми. Бо не дешево коштує електро енергія, за яку потрібно розраховуватися своєчасно. Відчувається потреба брати готівкою ще й тому, що вже і сюди дійшло відлуння економічної кризи в державі.
А так, як мова здебільшого при гурті людей обов'язково заходить про виживання, то у даній компанії вердикт ситуації простежувався прямий: хто що, мовляв, везе, те і гризе. Тобто у кого скільки сили і розуму – так і живе. Але змінювати щось, на думку всіх, вже пора. Бо можно - владці давно відірвалися від народу. Один жирує, а інший бідує. Чимало хто з молодшого покоління стає зовсім не на той шлях. А хто тільки зіп’явся, як кажуть, на ноги, не до млина подався, як от у даному випадку, а на заробітки у великі міста, а то й за кордон.
На провокаційне запитання, чи не може так статися, що
Лісниче, або якесь з навколишніх сіл, зникне з карти району взагалі, усі наші співрозмовники мало не в один голос відповіли, що ніколи. Бо місце тут прекрасне, як і природа та люди. І вже як аргумент додали: як буде млин і такі підприємці, як О.В. Білецький та інші, яких в селі немало, то люди нікуди з цих місць не дінуться. Жаль лише, що у верхах не всі і не завжди розуміють селянина, як і його особливість в збереженні і розвитку традицій народу.
А щодо землі, то як і буде її хтось брати в оренду, чи обробляти кожен самостійно, значить, на ній щось родитиме. Тож село не зникне, і будуть тут люди жити та господарювати. В
Лісничому впевненість в цьому ми відчули і побачили.
Павло КУШПЕЛА.
