В обох, як вже здогадалися читачі, чимала різниця у віці, а в таких випадках часто трапляються розбіжності у поглядах на життя. Однак в даному випадку можна сказати, що діють обоє на благо громади, як кажуть, в одній упряжці. І чи не від того, що у біографіях обох можна відстежити чимало спільного. Лідія Василівна, наприклад, педагог, і у свій час навчала, виховувала підростаюче покоління в сусідній Сумівці. Там же її обрали у 1987 році головою виконкому Сумівської сільської ради. А як у 1990 році у її рідних Кошаринцях утворилася сільська рада, то очолила виконком вже тут. З тих пір і обирають її сільським головою й до цього часу.
У Сергія Станіславовича, який зростав у Сумівці, теж була перспектива виховувати, навчати тонкощам хліборобської професії студентів у вищому навчальному закладі.
Але він, як і його батько, вирішив самостійно господарювати, очолити сільськогосподарське підприємство у Кошаринцях. Тим більше, що люди довірили йому свої земельні та майнові паї. І не помилилися.
Так, працювати нині в Кошаринцях доводиться в дуже непростих умовах. Наприклад, зробили у цьому році ставку на озиму пшеницю сорту «Актор», який у попередньому видав по 70 центнерів з гектара, і, як кажуть, не вгадали, бо рік для нього з надмірною кількістю вологи виявився несприятливим. Але в цілому рік завершують з добрими результатами, тож господарство залишається фінансово стабільним. Звичайно, завдячуючи керівнику, який дбає про землю, працюючих, поновлює техніку. Навіть придбали новий розкидач мінеральних добрив, з допомогою якого можна буде вносити їх, та ще й більш якісно, на площі до ста гектарів за день. От і матимуть економію не тільки пального, а й коштів.
Практикують у господарстві і внесення рідких мінеральних добрив, завдяки чому теж домагаються ефективного їх використання у порівнянні з сипучими. У кінцевому підсумку це теж обертається економією і ефективним господарюванням.
Так, зізнається Сергій Станіславович, іноді доводиться вчитися і на власних помилках, але ним робиться все, щоб з громадою жити дружно. Тим більше, що тепер вона довірила йому ще й депутатські обов’язки, відстоювати їхні інтереси в районі.
Ще в складнішій ситуації Лідія Василівна. У сільській раді, як і в інших, постійно не вистачає коштів. Школа, зізнається, їй сниться ще і до цього часу, що нібито не може провести урок, бо немає дисципліни у класі. Щодо дисципліни у нинішній Кошаринецькій громаді, то поганого нічого не можна сказати. А от через брак коштів чимало із задуманого, як отой урок, не вдається виконати. Тільки завдяки підтримці С. С. Царюка та керівництва птахокомбінату «Бершадський», один з підрозділів якого на території села, вдається робити хоча б найнеобхідніше. Неабияк допомагає і громада.
– Жили і зобов’язані жити із сільською радою дружно, – жартує С.С. Царюк. – Хоч ПП «Промтехагросервіс» на кошти теж не настільки вже й багате, а допомагати громаді, як є можливість, ми зобов’язані. Тільки нещодавно посприяли в очищенні стоків для води, яка досить небезпечна в повені для села і його доріг. Допомагаю школі, ФАПу, церкві, окремим ветеранам. Хіба все перелічиш?
Лідія Василівна неодноразово зверталася по допомогу і завжди відчувала підтримку та порозуміння в Сергія Станіславовича, який, за його словами, теж ніколи не проти, щоб порадитися з нею. Їхня співпраця у Кошаринцях досить переплетена, хоч сфера діяльності кожного нібито й різна. Однак головним для них є турбота про село, про його людей. Керівник сільгосппідприємства бере активну участь в усіх сільських зібраннях, допомагає чим може. До речі, більше половини депутатів сільської ради працюють у приватному підприємстві. Тож кому, як не їм, вирішувати проблеми своєї громади. А ще ж не можна скидати з рахунків, у чому теж, мабуть, заслуга обох керівників, що жителі Кошаринець досить дружні і неабияк уболівають за своє село. Тож їхню ініціативу було б гріх не підтримати і не розвивати.
Пригадався, наприклад, торішній сільський суботник, у якому взяли участь дуже багато людей. А хіба має значення, хто більше доклав зусиль, щоб його організувати, мало не в один голос заявляли тоді Сергій Станіславович і Лідія Василівна. Головним для обох було те, що люди вийшли і виконали чималий обсяг робіт.
Важко уявити, що було б, якби представники влади і виробництва у Кошаринцях не знаходили спільної мови між собою, як це іноді буває у деяких громадах. Тільки завдяки цьому дана громада, село виживають. Вже навіть після цьогорічних виборів, завдяки підтримці, Лідії Василівні вдалося налагодити освітлення ще на двох вулицях, а півсела вже було освітлено ще до цього.
Так, неабиякими дипломатами, а може й психологами, доводиться бути обом керівникам, щоб знаходити у найбільш складний час спільну мову між собою і з населенням. Але, на щастя, її знаходять – в інтересах громади.
Павло КУШПЕЛА.
