На знімках: депутат сільської ради Микола Васильович Романенко розповідає, що сімдесятирічній Зінаїді Василівні Логай не треба загадувати, аби прибрала біля свого двору – вона ще й інших примусить це зробити; Євгенія Дмитрівна Тихоненко завідуючою клубом працює більше 45 років.
Через це і називають цей куток в Осіївці вже навіть не хутором, а хутірцем.
Та виявляється, що не всяка глибинка – глухомань або навіть кінець світу, як дехто називає такі місця. Самоорганізації тутешнього населення могли б позаздрити навіть у найцивілізованішій громаді.
Микола Романенко, якого обрали депутатом сільської ради, для кожного з жителів є тут незаперечним авторитетом. Після виходу на заслужений відпочинок з органів МВС він, не втративши довір’я громади, поселився у рідних місцях. I тепер кажуть, що як тільки починає комусь дошкуляти якась із проблем, по допомогу чи за порадою звертаються в першу чергу навіть не до керівників громади, а до нього, ніби він сільський голова їхнього хутірця. І вже Микола Васильович приймає рішення, яким чином діяти далі. Осіївський сільський голова Віктор Соколюк якось навіть висловився, що якби всі депутати ставилися до виконання обов’язків так, як Микола Васильович, сільським головам майже нічого було б робити.
На в’їзді у хутірець колись були густі бур’яни у закинутому глиняному кар’єрі – такі називали глинищами (у них навіть залишали худобу, з якої формували череду перед тим, як гнати на пасовище). Але як тільки жителі хутора самі взялися наводити порядок навколо себе, де і поділися ті бур’яни – на цьому місці тепер посаджені дерева. Саджанці плодових, кісточкових, горіха люди приносили з дому, знайшли також, де накопати їх з берези.
Знаходити з усіма спільну мову, за словами Миколи Васильовича, йому вдається завдяки тому, що він місцевий, добре всіх знає і розуміє. Якщо треба, не проти і сам, засукавши рукави, взятися за роботу. Поки інші у селах ламають голови над тим, за які кошти відремонтувати пам’ятники загиблим воїнам, він, зібравши однодумців, давно справився з цією роботою.
Шкодує за єдиним: якби були кошти, могли б розмахнутися на більше.
А там, де працюють старші, береться вирішувати якісь проблеми і молодше покоління. І знову ж таки робиться все на одному ентузіазмі. Хтось приніс із дому трубу, хтось – по стовпцю; так і обладнали спортивний майданчик. У селах же прийнято чомусь кивати, що фондів, мовляв, на це немає. На цьому майданчику збираються до півтора десятка підлітків.
А влітку, коли до дідусів та бабусь у цю місцину, яка майже на самому березі Південного Бугу, приїжджають онуки, на ній взагалі людно.
– Надокучили безпорядки, от і вирішили самі наводити навколо себе лад, – розповідає Микола Васильович. – Допомагають при цьому всі, хто чим може. Люди дедалі більше починають розуміти, що давним-давно пора навчитися самим себе поважати.
Чимало ними зроблено і на кладовищі – мотокоси, інший інструмент несли з дому.
Причому, населення тут не з найбагатших верств. Навіть худоби почали утримувати менше. Причина вже не в тому, що тваринницька продукція не в ціні, а, швидше всього, в старінні населення, і багатьом це не під силу робити.
Але й Осіївська сільська рада не залишає тутешніх жителів наодинці з їхніми бідами.
Якщо у більшості випадків у селах вирішувати проблему вуличного освітлення починали з центральної їх частини, то тут почали робити це з хутірця, що аж ніяк не стало на заваді, аби виконати роботу в цілому по сільській раді більше, як на 90 відсотків.
Іншими стали і дороги. Як тільки почали завозити підручні матеріали, щоб їх підсипати, нікому не треба було загадувати, щоб виходили їх розправляти. Тутешнє населення рятувало себе саме.
Щоправда, дякують усі ще й керівнику районного автодору Володимирові Головатюку, який обирався від них депутатом районної ради. Завдяки йому все частіше тепер буває на їхніх вулицях грейдер.
Відвідали і двір Настасії Невладик, яка мешкає тут із сином і невісткою. За підсумками конкурсу цей двір визнано зразковим. Це ж як потрібно любити родинне гніздо, щоб і у глибинці підтримувати його у такому стані? Навіть якби він був у центрі Бершаді, його теж визнали б зразковим. При цьому важливо, що сільська рада це помітила та оцінила.
Цікаво, що на хутірці не потрапив на очі жоден бродячий пес, тоді як у селах та райцент рі їх цілі зграї.
До школи в Осіївку тутешнім школярам кілометрів 6-7, такою ж є відстань до ЗОШ у Гайворон. Дехто з батьків вважає, що якби в першу чергу шкільний автобус виділили в Осіївку, де є хутори, можливо, їхні діти навчалися б все-таки у своєму селі.
Надійний соратник М.В. Романенка Євгенія Тихоненко, яка вже 45 років працює завідуючою клубом. Кажуть, усі ці роки їй не треба було загадувати, щоб ця установа була у належному порядку. Сама і ремонти, і різні свята організовує, та ще й дуже змістовно.
Скажімо, свято Івана Купала торік відзначали тут усією громадою.
А щодо її принциповості, то про це засвідчує хоча б факт, що разом із М. В. Романенком домоглися, щоб їхній хутірець з’єднали насипною дорогою з сусіднім селом Солгутовим – тепер цей відрізок шляху називають «дорогою життя». Адже на базар чи в аптеку у Гайворон тепер тільки кілька кілометрів. А недавно домоглися, щоб раз у тиждень у них організовував прийом медпрацівник.
Отже, хутірець – це зовсім не глухомань, і світові тут ще не кінець. Тим більше, що живуть тут люди активні і талановиті – як от різб’яр Григорій Пилипишин. Ось так, завдяки активній співпраці депутатів різного рівня поміж собою і з населенням, тут і виживають, і долають проблеми.
Павло КУШПЕЛА. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
