– Дуже боляче дивитися на ті лани, що ми доглядали, – з сумом каже вона. – Колись П’ятківку знали за кордоном, приїжджали за досвідом. А тепер ми в селі ніхто. Нині одні похорони – плаче село, сумують п’ятківчани. Колись у нас був будинок престарілих, а тепер він майже зруйнований. А в селі є багато самотніх, яких потрібно доглядати. Ось недавно поховали сусідку, яка в своїй хаті померла, ніхто навіть не знає коли. А з’ясувалося це, коли листоноша принесла пенсію.
Сусіди відкрили хату, а труп вже розклався… Останнім часом молодь стала менше поважати старших – їх намагаються звинуватити у всіх бідах, що випали на долю нашого суспільства.
Втрачається щирість людських почуттів, на поверхню спливає стільки ненависті і злості… Мимоволі задумуєшся: якими ж виростуть наші діти, онуки, правнуки?
Адже для того, щоб у їхніх душах проросли щирість і доброта, потрібні десятиліття.
Ось чому, коли бачу самовпевнені зверхні погляди окремих молодих людей, спостерігаючи їхню зухвалу поведінку, кожного разу мені хочеться сказати їм: «Не переоцінюйте своїх можливостей, не відкидайте досвіду і життєвої мудрості ветеранів, їх залишається все менше й менше».
Мойсей ПОХИЛА, громадський кореспондент.
с.
П’ятківка.
