І ось наприкінці минулого тисячоліття по нашій місцевості пройшла стихія, дроти радіо опинилися на землі і воно замовкло. Райвузол зв’язку не зміг відновити проводове, посилаючись на дороговизну робіт, тож влада вирішила перейти на ефірне радіо.
В той же час 11 листопада 2002 року на урядовому комітеті соціального, науковотехнічного та гуманітарного розвитку було схвалено Концепцію національної інформаційної політики. Наступного дня її схвалив і Уряд України.
Цим документом передбачена доступність до засобів масової інформації слабозахищених верств населення.
Так, як на ту пору не кожний міг придбати ефірний радіоприймач, влада навіть спромоглася закупити такі для пенсіонерів. І люди були вдячні за те.
Хоч ефірний приймач – це не проводове радіо, але чимало можна було по ньому слухати – і центральне радіомовлення, і радіостанцію «Промінь». Потім з якихось там причин, навіть не попередивши нікого, «Промінь» у нашій місцевості виключили.
А з 1-го лютого зникло ще й центральне радіомовлення.
От і постає запитання: кому воно заважало?
Через те, що нашого, українського, радіомовлення нема, люди по багатохвильових приймачах слухають тепер «Голос Росії» – у нашій місцевості його найкраще чути.
Дехто вважає, що радіо вже непотрібне, оскільки є телевізор і по ньому можна все почути. Але ж телевізор не радіо.
Його потрібно постійно дивитися. І по телевізору того не покажуть, про що іноді розповідають по радіо.
То що ж нам все-таки слухати «Голос Росії», бо нашого, українського, немає, чи може радіо Придністров'я, яке у нас теж добре звучить?
Микола БАННІКОВ.
м. Бершадь.
