Не обміліє пам'яті ріка

Дмитро Климентійович Лісіцин нагороджений багатьма орденами та медалями, серед яких і медаль «За відвагу». Коли почалась війна, йому було лише 15 років. В 1941 році пішли на фронт батько і старший брат, а в 1943 році був призваний і сам Дмитро Климентійович.
В січні 1944-го 31 окремий танковий корпус резерву Верховного командування, в якому служив Дмитро Климентійович, відправили в Житомир, де він одразу вступив у військові дії. В 1944 році звільняли Україну. Батько, який воював в Білорусії, написав у листі: «Держись сынок, Победа близка! После Победы встретимся». Але не судилося – батько як і брат загинули на фронті.
Зі своїм бойовим екіпажем Д.К. Лісіцин визволяв Україну, Польщу. Потім корпус направили в Прагу, там отримав поранення (його бронетранспортер був підбитий). День Перемоги зустрічав у Празі. Солдати підкидали вгору пілотки, стріляли в повітря, плакали від радості, а ті, в кого загинули на фронті рідні, плакали від жалю, що їх близькі не дожили до цього радісного дня.
З великою увагою діти слухали також розповідь Степаниди Олександрівни Гончарук, якій на початку війни було 18 років. В 1941 році вона пройшла курси медсестер у Баку. Вдень вчилися, а вночі знімали поранених з потяга. Носилок не вистачало, і носили їх на руках. Однієї ночі всіх медсестер підняли по тривозі, посадили у автобус і повезли у невідомому напрямку. Привезли на станцію до санітарного поїзда з червоним хрестом. Вранці на кожну медсестру виділили по вагону, який необхідно було підготувати до прийому поранених.
Так і вирушили в дорогу. Поранених було дуже багато.
Після прориву блокади Ленінграда військово-санітарний поїзд, на якому Степанида Олександрівна була медсестрою, направили в місто – вивозили поранених і виснажених. По дорозі з Москви отримала осколкове поранення голови, після якого вже не змогла працювати на поїзді, тимчасово втратила слух. У вересні 1944 року її перевели в зенітний полк санінструктором, отримала звання сержанта і медаль «За бойові заслуги».
День Перемоги зустріла під Краковом. Всі плакали від радості, підкидали один одного на руках. В червні 1945 року Степаниду Олександрівну перевели в батальйон по обслуговуванню аеродромів, де вона прослужила до вересня і демобілізувалася. Нагороджена багатьма орденами та медалями.
Давно відгриміли залпи війни, її суворий час став надбанням історії. Але не померла слава тих днів, ніколи не зітреться в нашій пам’яті велич народного подвигу.
Оксана ПРИТУЛА, молодший науковий співробітник музею.