У нас був єдиний радіоприймач, і довго ще приходили хлопці до тата. Але коли народилося маля, то місце зустрічі прийшлось змінити.
До нас уже ніхто не приходив, але батько часто велосипедом кудись їздив, привозив у взутті, між устілками, якісь папери і кудись зникав. Бачила, як він з хлопцями – колишніми студентами, запрягали воли і клали в каруцу на низ зброю, потім січку, цибулю та інше і їхали в поташанський ліс.
В лютому 1944 року батька і ще 7 чоловік німці арештували й після тортур розстріляли в Бершаді в тому районі, де зараз медколедж.
Після розстрілу підпільників наша сім’я зазнала знущань, пограбували все, що було в хаті, навіть книжки.
Розстріляних перепоховали на цвинтарі, потім біля школи, згодом вже біля пам’ятника. А це вже теж треба було пережити, крім голоду і холоду.
Ми не отримували допомоги на дітей, бо, бачте, в списках не стало батька. Документ про його загибель отримала після того, як зверталась до Верховної Ради. Але папір взяли в районі начебто для нарахування мамі пенсії, і він десь подівся. В 1980 році після прикрого інциденту я поїхала до Києва в ту ж комісію у справах колишніх партизанів і підпільників при Верховній Раді. Там отримала документ про смерть батька, і що загинув він від рук фашистів.
Батьків правнук Вадим Продан вже дорослий – студент Бершадського медичного коледжу, слухає розповідь про прадідуся і дивується: як це людина могла пережити таке… Я вірю, що наші підпільники теж робили все для того, аби наблизити Перемогу. Читала лист Бориса Нижника, якого теж розстріляли. Його арештували, сидів він в приміщенні конюшні лісгоспу. Перед розстрілом написав листа і поклав у шпаринку. Коли розкидали конюшню, листа знайшли. Там було написано, що «велику допомогу партизанському загону надавав директор Яланецької школи Ґудзь І.».
Аліса ҐУДЗЬ, пенсіонерка.
с. Яланець.
