Невисокий на зріст, з великим капелюхом на голові, який рятував його від палючого сонця, таким застали його на чепурненькому подвір’ї з чи не найкращим парканом по вулиці Колгоспній.
Складалося враження, ніби взагалі обминули його роки лихоліття.
Але насправді доля тоді не милувала нікого. Закінчивши чотири класи, п’ятнадцятирічним змушений був іти на роботу в колгосп. Спочатку пастухом до телят, бо, як виявилося, старший його наставник біля них був у такому вже віці, що і сам ледве переставляв ноги, де вже там, щоб вгледіти за худобою.
Далі, розповідав, було «підвищення» – коли сіяли, то «водив» кінну сівалку. Коли ж після всього послали, щоб допоміг її відремонтувати в кузні, то не звертався ні до кого по допомогу, зробив все сам, після чого так і не відпустили його з отієї кузні аж до призову у 1940 році в армію.
Їхній артилерійський полк війна застала на кордоні з Литвою, де заночували. Тож після пройшов Литву, Латвію, Естонію, Псковську, Новгородську, Ленінградську області. Після того, як його взвод перед самим вже Ленінградом виявився відрізаним ворогом, лише завдячуючи тому, що було це пізно ввечері, і що вже не літали ворожі літаки, їх катерами переправили в Ленінград. І, як кажуть, з вогню, як згодом виявилося, та в пекло. Довелося пережити всю блокаду.
Поки мали продукти харчування, згадував, було ще таксяк. Що було після, краще не згадувати. Чимало гинули тоді голодною смертю.
Йому, радисту батареї, весь час доводилося перебувати на передовій. Триста грамів хліба, який тільки умовно можна було таким назвати, і сто грамів сухарів, ото і весь пайок на добу.
А от після, поки їх везли ще й на війну з Японією, доля ніби змилостивилася – бойові дії там закінчилися. Тож із Сибіру потрапив на службу ще й у Німеччину. Не поспішай додому, радив тоді йому командир, там не легше, тож так і вчинив, прослуживши ще рік після Перемоги.
Коли повернувся додому, то був вже майстром на всі руки. Хотів влаштуватися на роботу на якийсь із заводів у Бершаді, але райком його, комуніста, призначив відповідальним за хлібозаготівлі.
Ледве збув тоді ячмінь на спиртзавод, згадував Степан Васильович, який скосили і діти не мали куди.
Далі і в кузні працював, і зав майстернею, був будівельником і завмлином. Але «мучила», як висловлюється не стільки ота основна робота, як доручення, як активістові. Чого тільки варто було справитися з планом по займу, як приходила позика.
Тижнями доводилося топтати стежки від хати до хати, поки виконаєш завдання.
А ще дошкуляла несправедливість. У «Заготзерно» – якраз через дорогу від його хати, заробітна плата була 60-70 карбованців у місяць, а в колгоспників – до 9 карбованців, ніби вони взагалі нічого не робили.
Але і хату за життя побудував, і двох дочок з дружиною, з якою дуже гарно прожили, виховали. На жаль, дружина давно померла, і доживати віка доводиться з онуковою сім’єю. До речі, у неї з чоловіком є власна квартира, але щоб дідусь не почувався самотнім, мешкають біля нього.
У свій час Степан Васильович не раз обирався депутатом сільської ради, багато років був засідателем у суді.
З цього приводу усміхається: хоч з армії повернувся рядовим, проте і без звання у житті завжди був командиром. От і для дітей його слово – ніби закон.
Поранення у 1943 році давало все життя про себе знати – він інвалід першої групи.
Сільський голова С.П. Рожкевич відгукується про нього, як про людину з досить активною життєвою позицією, який дійсно завжди уболіває за інших. З його життєвого досвіду, помноженого на досвід громадської роботи, є і сьогодні чому повчитися.
Ветерана часто запрошують в школу, у дитячий садок, і він завжди радий зустрічі з представниками підростаючого покоління.
Серед численних його нагород і два ордени.
До церкви, згадує Степан Васильович, хоч і не ходив, образи на стінах його хати були завжди. Якщо і докоряли йому атеїсти за те, виправдовувався, що то, мовляв, дружину ніяк не може перевиховати. Насправді ж сім’ю цінував понад усе, те було для нього святе.
До речі, згідно з документами 90 років йому виповнилося ще 13 липня, однак Степан Васильович вважає, що запис – то ще не все, а буде так, як мама йому сказала, що народився він 26 липня.
Ось якою колись була повага до матерів, якщо збереглася вона в його душі й донині.
День народження ветеран захотів відзначити на цей раз у кафе, щоб з’їхалися всі родичі, та ще й з духовим оркестром. І ніхто з рідних йому не перечив. Як не є, а дочекався четверо онуків, п’ятеро правнуків, тож нехай бачать, як живе їхній дідусь.
До речі, мама Степана Васильовича не дожила до сторічного ювілею всього три дні. Тож побажаймо ветеранові, щоб іще багато світлих днів було у його житті.
Павло КУШПЕЛА
